Читати книгу - "Чи це людина"

Команда скоротилась до дванадцятьох людей: троє зникли звичним для цих місць способом — може, їх перевели в сусідній барак, а може, стерли з лиця землі. З дванадцяти п’ятеро не були хіміками; усі вони відразу попросили Алекса, щоб він відправив їх у їхні попередні команди. Биття вони не уникли, але хтось з начальства несподівано вирішив, що вони мають залишитися як допоміжні робітники хімічної команди.

Алекс спустився у підвал хлориду магнію і викликав нас сімох на іспит. І ось ми, мов семеро незграбних курчат за квочкою, піднімаємось за Алексом сходами до полімерного відділу. Виходимо на сходовий майданчик, на дверях — табличка з трьома славнозвісними іменами. Алекс шанобливо стукає, знімає шапку і входить; чути спокійний голос; Алекс виходить: «Ruhe, jetzt. Warten». — «Мовчки чекати».

А нам це і добре. Коли чекаєш, час минає швидко, не треба щось робити, щоб підігнати його, а от коли працюєш, кожна хвилина минає з трудом, і треба докласти зусиль, щоб виштовхнути її геть. Ми завжди раді чекати, ми можемо чекати годинами у цілковитій, тупій бездіяльності павуків у старій павутині.

Алекс нервує, ходить туди-сюди, а ми щоразу мусимо відсуватись, щоб дати йому дорогу. Ми теж, кожен по-своєму, хвилюємось; не хвилюється тільки Менді. Менді — рабин; він походить з Підкарпатської Русі, де така плутанина народів, що кожен розмовляє принаймні трьома мовами, а Менді говорить сімома. Він знає масу речей, він не тільки рабин, але й войовничий сіоніст, мовознавець, колишній партизан і доктор права; він не хімік, але все одно хоче спробувати, це дрібний, чіпкий чоловічок, відважний і проникливий.

Балла має олівець, й усі напосідають на нього. Ми не певні, що ще спроможні писати, хочемо спробувати.

Kohlenwasserstoffe, Massenwirkungsgesetz  [31]. У голові мені спливають німецькі назви сполук та хімічних законів; я відчуваю вдячність своєму мозкові, я не надто дбав про нього, а він все ще так добре мені служить.

Підходить Алекс. Я ж хімік — що у мене спільного з цим Алексом?

Він стає переді мною, грубо поправляє мені комір куртки, знімає мені шапку і знов натягає на голову, тоді відступає на крок назад, з огидою дивиться на результат і повертається до мене спиною з бурчанням: «Was für ein Muselmann Zugang!» — «Ще один доходяга!»

Двері відчинились. Троє докторів вирішили, що вранці пройдуть шестеро кандидатів. Сьомий вже ні. Сьомим є я, мій номер найбільший, мені доведеться вертатися на роботу. Алекс заходить по мене тільки по обіді — яка невдача, я навіть не можу поспілкуватися з іншими, щоб дізнатись, «що там питають».

Аж ось настала таки моя черга. Ідучи сходами, Алекс похмуро дивиться на мене, він чомусь почувається відповідальним за мій жалюгідний вигляд. Він мене не любить, бо я італієць, бо я єврей і бо я найбільше з усіх інших відрізняюся від його солдафонського ідеалу справжнього чоловіка. Тому, хоч нічого в цьому не петрає і навіть пишається цією своєю некомпетентністю, він виражає свій глибокий сумнів щодо моїх шансів на іспиті.

Ми ввійшли. Там сидить тільки доктор Паннвіц; Алекс, тримаючи шапку в руці, півголосом говорить йому: «…італієць, у таборі тільки три місяці, а вже напівздохлий… Er sagt er ist Chemiker…[32]» — але він, Алекс, має щодо цього сумніви.

Алекса швидко відправляють, а я почуваюсь, мов Едип перед сфінксом. Голова у мене ясна, і в цю хвилину я усвідомлюю, яка велика ставка у цій грі, а все ж відчуваю божевільний імпульс щезнути, уникнути випробування.

Паннвіц високий, худий, білявий; очі, волосся і ніс у нього такі, які повинні мати всі німці, і він пишно возсідає за чудернацьким письмовим столом. Я, гефтлінг номер 174517, стою посеред його кабінету, справжнього кабінету, гарного, чистого і впорядкованого, й мені здається, що всюди, де я торкаюся, залишається брудна пляма.

Скінчивши писати, він підвів очі й глянув на мене.

Від того дня я думав про доктора Паннвіца багато разів і по-різному. Я питав себе, яким було його приватне людське існування; чим він заповнював свій час поза відділом полімеризації та індогерманською самосвідомістю; а зокрема коли я знову став вільною людиною, мені захотілося ще раз побачити його, не з помсти, а просто з моєї цікавості до людської душі.

Тому що то не був погляд людини на людину; якби мені вдалося пояснити глибинну природу того погляду — погляду, яким, немов крізь скляну стіну акваріума, обмінюються дві істоти, що живуть у різних середовищах — я б зумів також пояснити сутність цього великого божевілля, яким був третій Райх.

Усе те, що всі ми думали і говорили про німців, я відчув у той момент напряму. Мозок, який керував цими блакитними очима і цими пещеними руками, говорив: «Це щось переді мною належить до різновиду, який, звісно, треба знищити. Але в цьому конкретному випадку треба спершу впевнитися, що в ньому нема чогось, що можна використати». А в моїй голові немов зернята калатають у порожньому гарбузі: «Блакитні очі і біляве волосся — це, за своєю суттю, зло. Будь-яке порозуміння неможливе. Я спеціалізувався з гірничої хімії. Я спеціалізувався з органічного синтезу. Я спеціалізувався…»

Опитування почалося, а в кутку, позіхаючи й шкірячись, сидів Алекс, представник третього зоологічного виду.

— Wo sind Sie geboren?  [33] — він звертається до мене на Sie, тобто на «ви» — пан доктор інженер Паннвіц не має почуття гумору. Прокляття, він навіть не думає розмовляти трохи зрозумілішою німецькою.

— Я скінчив з відзнакою університет в Турині в 1941 році, — і поки я це кажу, у мене з’являється чітке відчуття, що мені не вірять, і правду кажучи, я й сам у це не вірю, досить подивитись на мої брудні подряпані руки, на зашкарублі від болота штани, мов у каторжника. Але це таки я, випускник Туринського університету, а навіть якраз в цей момент неможливо сумніватися в цьому, бо мій запас знань з органічної хімії, хоч і давно не використовуваний, несподівано слухняно відповідає на вимогу; і ще я впізнаю цю п’янку ясність ума, це збудження, яке гріє мені жили, — це екзаменаційна лихоманка, та лихоманка, яку я відчував під час іспитів, спонтанна мобілізація всієї моєї здатності до логічного мислення і всіх моїх знань, яким так заздрили мої однокласники.

Іспит іде добре. У міру того, як я це усвідомлюю, мені здається, ніби я росту. Тепер він мене питає, на яку тему я писав дипломну роботу. Мушу зробити натужне зусилля, щоб розбурхати ці такі далекі вервечки спогадів — це ніби пробувати згадати події з попереднього втілення.

Доля мене оберігає. Мої бідні старі «Вимірювання діелектричних сталих» дуже цікавлять цього білявого арійця, життю якого ніщо не загрожує; він питає, чи знаю я англійську, показує мені підручник Ґаттермана, і це теж неправдоподібний абсурд — тут, по цей бік колючого дроту знайшовся такий самий Ґаттерман, як той, з якого я вчився на четвертому курсі в Італії, вдома.

Іспит скінчився; збудження, яке підтримувало мене весь цей час, раптом зникло, і я тупо й апатично дивлюсь на білошкіру руку, яка незрозумілими значками записує мою долю на білому аркуші.

— Los, ab![34] — на сцену знову виходить Алекс, я тепер знов під його юрисдикцією. Він прощається з Паннвіцом, клацнувши підборами, а взамін дістає легкий порух повіками. Я на якусь мить погрузаю у пошуках належної формули прощання;