Читати книгу - "Чи це людина"

І ось ми знову на сходах. Алекс перестрибує через приступки — черевики у нього шкіряні, бо він не єврей, він легконогий, мов демони зі Злих Торбин  [35]. Внизу він обертається й грізно дивиться на мене, а я тим часом спускаюсь незграбно й галасливо у тих своїх дерев’яних, величезних і розпарованих шкарбанах, чіпляючись за поручень, мов старий.

Іспит, схоже, пройшов добре, але розраховувати на це нерозумно. Я вже достатньо знаю концтабір, щоб розуміти, що ніколи не слід робити передбачень, особливо оптимістичних. Певним є лиш те, що день я провів не на роботі, а отже, нині вночі буду трохи менше голодний, а це користь конкретна і вже отримана.

Щоб повернутися в «буду», треба перейти через майданчик, захаращений стосами колод і металевих опор. Дорогу перегороджує сталевий трос лебідки, Алекс хапає його мимохідь, Donnerwetter[36], і тепер дивиться на свою руку, чорну від липкого мастила. Тим часом підійшов я; без ненависті чи знущання Алекс витирає об моє плече спочатку долоню, потім руку з тильної сторони — і він би немало здивувався, той невинний варвар Алекс, якби йому хтось сказав, що за цим його жестом я нині його суджу, його і Паннвіца і безліч таких, як він, великих і малих, в Аушвіці і деінде.

Пісня Улісса

Ми ушістьох вишкрібали й чистили всередині вкопану у землю цистерну; денне світло доходило до нас тільки через невеликий вхідний люк. Була то розкішна робота, бо ніхто нас не пильнував; але було холодно й вогко. Іржава пилюка пекла нам під повіками й забивала горло та рот, залишаючи там свій схожий на кров присмак.

Мотузяна драбина, що звисала з люка, захиталась: хтось прийшов. Дойч погасив сигарету, Ґолднер розбудив Сіваджана; усі ми знов узялися енергійно шкребти дзвінку бляшану стінку.

Але то не був форайбайтер, а лиш Жан — Піколо нашої команди. Жан був студент з Ельзасу; він мав уже двадцять чотири роки, але був наймолодшим гефтлінгом хімічної команди. Тому йому й дісталась посада Піколо, тобто посильного-писаря, до обов’язків якого входить прибирання в бараці, роздача інструментів, миття казанків, реєстрація годин роботи команди.

Жан вільно розмовляв французькою та німецькою; тільки-но ми впізнали на найвищій приступці драбини його черевики, усі перестали шкрябати:

— Also, Pikolo, was gibt es Neues?[37]

— Qu’est-ce qu’il y a comme soupe aujourd’hui?[38]

…в якому настрої капо? А що там з тими двадцятьма п’ятьма батогами для Штерна? Яка погода надворі? Він читав газету? Чим пахло з кухні для цивільних? Котра година?

Жана в команді дуже любили. Треба знати, що посада Піколо перебуває на досить високому щаблі ієрархії промінентів: Піколо (якому, звичайно, не більше сімнадцяти років) не виконує фізичної праці, вільно розпоряджається залишками на дні казана і може цілий день сидіти біля печі; він має право на додаткову пайку і непогані шанси стати другом та повірником капо, від якого він офіційно отримує зношений одяг і взуття. А Жан був незвичайним Піколо. Він був хитрим і фізично сильним, а водночас лагідним і приязним; хоч він теж наполегливо й відважно провадив свою таємну індивідуальну боротьбу проти концтабору і проти смерті, проте не нехтував людськими стосунками з менш привілейованими товаришами; з іншого боку, він був настільки спритний і завзятий, що завоював собі довіру капо Алекса.

Алекс дотримав усіх своїх обіцянок. Він показав себе агресивним і підступним виродком, який замкнувся у своїй твердій, непроникній шкаралупі неуцтва й дурості, він постійно щось винюхував і вдосконалював свої методи досвідченого тюремника. Він не пропускав жодної нагоди, щоб заявити, що пишається своєю чистокровністю та зеленим трикутником, і хизувався пихатою зневагою до своїх голодних і обдертих хіміків: «Ihr Doktoren! Ihr Intelligenten!»  [39] — шкірив він щодня зуби, коли бачив, як вони юрмляться з простягнутими казанками під час роздачі раціону. З цивільними майстрами він був надзвичайно послужливий і поступливий, а з есесівцями підтримував сердечні, дружні стосунки.

Його явно лякала необхідність заповнювати журнал команди і щоденний рапорт про виконану роботу, і саме цей шлях вибрав Піколо, щоб зробити себе для нього незамінним. То був повільний, обережний і тонкий процес, за яким цілий місяць, затамувавши подих, стежила ціла команда; але врешті йому таки вдалося проникнути крізь захисні голки цього дикобраза, і Піколо, на задоволення всіх зацікавлених, перебрав ці обов’язки на себе.

Хоч Жан не зловживав своїм становищем, ми мали нагоду переконатися, що одне його слово, сказане належним тоном і в належний момент, мало велику владу; вже не раз це рятувало нас від шмагання або звинувачення перед есесівцями. Ми були друзями вже тиждень — познайомились ми за виняткових обставин повітряної тривоги, але потім нас захопив шалений ритм табору, і ми мали змогу лиш мимохідь вітатися біля нужника чи умивальні.

Повиснувши за руку з хисткої драбини, він вказав пальцем на мене:

— Aujourd’hui c’est Primo qui viendra avec moi chercher la soupe  [40].

До вчорашнього дня це робив Штерн, косоокий трансільванець; тепер він впав у немилість за якусь історію з вкраденими на складі мітлами, і Піколо висунув мою кандидатуру на помічника в Essenholen, щоденному наряді по раціон.

Він виліз назовні, а я за ним, мружачи очі від яскравого денного світла. Надворі було тепло, сонце припікало, і з вкритої мазутом землі піднімався легкий запах фарби і смоли, що нагадав мені літній пляж з мого дитинства. Піколо дав мені одну з двох жердин, і ми вирушили під ясним червневим небом.

Я почав було йому дякувати, але він перебив мене — не потрібно. Видно було вкриті снігом Карпати. Я вдихав свіже повітря і почувався незвично легко.

— Tu es fou de marcher si vite. On a le temps, tu sais.  [41]

По харчі треба було йти за кілометр; відтак треба було вернутися, несучи п’ятдесятикілограмовий бачок на двох причеплених до нього жердинах. То була досить тяжка робота, але вона передбачала приємну прогулянку туди без вантажу і завжди бажану нагоду підійти ближче до кухні.

Ми сповільнили крок. Досвідчений Піколо вибрав такий шлях, щоб ми зробили широке коло, йдучи принаймні годину і не викликаючи підозр. Ми говорили про наші домівки, про Стасбург і Турин, про прочитані книжки, про навчання. Про наших матерів — які подібні між собою усі матері! Його мати теж докоряла йому за те, що він не знає, скільки грошей у нього в кишені; його мати теж здивувалася б, якби дізналася, що він дав собі раду, що день за днем дає собі раду.

Проїхав есесівець на велосипеді. Це блокфюрер Руді. «Стій, струнко, зняти шапку». «Sale brute, celui-là  [42]. Ein ganz gemeiner Hund»  [43]. Йому однаково, якою говорити, французькою чи німецькою? Однаково, він може думати обома мовами. Він був місяць в Лігурії, Італія йому подобається, він хотів би вивчити італійську. Я б із задоволенням вчив його італійської. «Хіба ми не можемо цього робити?» — «Можемо». —