Читати книгу - "Все те незриме світло"

Мадам Манек спушує подушки, змахує ковдрою. Марі-Лор намагається зосередитися на чомусь невеликому, на чомусь конкретному. На моделі, що залишилася в Парижі. На мушлі в лабораторії доктора Жефара.

— Увесь цей дім належить моєму двоюрідному дідові Етьєну?

— Кожна кімната.

— А як він за нього платить?

Мадам Манек сміється.

— А ти не ходиш околяса! Твій двоюрідний дід успадкував цей будинок від свого батька, твого прапрадіда. Він був успішний чоловік і дуже заможний.

— Ви його знали?

— Я працюю тут, відколи мосьє Етьєн був ще хлопчиком.

— І мій дідусь теж? Ви його знали?

— Знала.

— Я сьогодні познайомлюся з дідусем Етьєном?

Мадам Манек вагається.

— Напевне, ні.

— Але він тут?

— Так, дитино. Він завжди тут.

— Завжди?

Мадам Манек бере її долоні у свої — великі, масивні.

— Подбаймо про ванну. Батько тобі пояснить, коли повернеться.

— Papa нічого не пояснює. Він тільки каже, що Етьєн був на війні разом із моїм дідусем.

— Правильно. Але твій двоюрідний дідусь повернувся додому… — мадам Манек добирає правильних слів, — не таким, як раніше.

— Ви маєте на увазі — став більше всього боятися?

— Став збентежений. Як миша в пастці. Він бачив, як померлі проходили крізь стіни. Жахи на перехрестях. Тепер він не виходить надвір.

— Що, взагалі?

— Уже багато років. Але Етьєн — диво, ось побачиш. Він знає все на світі.

Марі-Лор слухає скрипіння балок у будинку, крики чайок і м’який гуркіт за вікном.

— Тут високо над землею, мадам?

— Ми на шостому поверсі. Зручне ліжко, так? Я вирішила, що ви з батьком добре тут відпочинете.

— А вікно відчиняється?

— Відчиняється, люба. Але, напевно, краще залишити його зачиненим, доки…

Проте Марі-Лор уже на ліжку, проводить долонями по стіні.

— Звідси видно море?

— Нам наказано тримати віконниці зачиненими. Але хай уже, на хвилинку.

Мадам Манек повертає ручку, прочиняє вікно й розчахує віконниці. Вітер: швидкий, свіжий, солодкий, солоний, ясний. Гуркіт наростає і спадає.

— А там є молюски, мадам?

— Молюски? В океані? — Знову цей її сміх. — Та повно. Ти цікавишся ними?

— Так, так, так. Я знаходила деревних слимаків і садових равликів. Але морських молюсків — ще ніколи.

— Що ж, — підсумовує мадам Манек, — ти опинилася в правильному місці.

Вона набирає теплу ванну та третьому поверсі. Сидячи у воді, Марі-Лор чує, як мадам зачиняє двері. Тісна ванна кімната стогне під вагою води, а стіни скриплять, наче це каюта в «Наутилусі» капітана Немо. Біль у її п’ятах ущухає.

Вона занурює голову. Ніколи не ходити надвір! Роками й роками ховатися в цьому дивному, вузькому домі!

Перед вечерею її вбирають у накрохмалену сукню, якій хтозна-скільки десятиліть. Вони сидять за квадратним кухонним столом, її батько й мадам Манек — одне напроти одного, упираючись коліньми. Вікна щільно зачинені. Радіо уривчасто бубонить імена міністрів: де Ґолль у Лондоні, Петен обіймає посаду Рейно. Вони їдять рибу, тушковану з зеленими помідорами. Її батько розповідає, що листи не привозять і не надсилають уже три дні. Телеграфні лінії не працюють. Найсвіжіша газета вийшла шість днів тому. На радіо диктор зачитує приватні повідомлення.

Мосьє Шеміну, що втік в Оранж, шукає своїх трьох дітей, залишених разом із багажем в Іврі-сюр-Сен.

Франсіс у Женеві шукає інформацію про Марі-Жанну, яку востаннє бачили в Жантії.

Матір переказує, що молиться за Люка й Альберта, хай де вони є.

Л. Раб’є шукає новин про свою дружину, яку востаннє бачили на вокзалі д’Орсе.

А. Коттер переказує свої мамі, що безпечно дістався Лаваля.

Мадам Мейзьо шукає шістьох дочок, відправлених потягом до Редона.

— У всіх хтось загубився, — бурмоче мадам Манек.

Батько Марі-Лор вимикає радіо; клацають, вистигаючи, лампи. Нагорі, ледь чутно, той самий голос і далі читає імена. Чи ж це їй здається? Вона чує, як мадам Манек підводиться й збирає тарілки, а її батько видихає сигаретний дим так, наче він тисне йому на легені і йому приємно того диму позбутися.

Того вечора вони з батьком піднімаються звивистими сходами й разом лягають у те саме горбкувате ліжко в тій самій кімнаті на шостому поверсі з обтріпаними шовковими шпалерами. Її батько клопочеться над своїм наплічником, над дверним замкóм, над своїми сірниками. Досить скоро чути знайомий запах його сигарет: сині «Ґолуаз». Вона чує, як зі стуком і стогоном відчиняються стулки вікна, а тоді — приємний шелест вітру або ж вітру і хвиль — її вуха не здатні їх розділити. З ним чуються запахи солі, сіна, рибних ринків і далеких боліт, але нічогісінько не пахне їй війною.

— Можна буде завтра піти до океану, Papa?

— Напевне, не завтра.

— А де дідусь Етьєн?

— Думаю, у своїй кімнаті на п’ятому поверсі.

— І бачить те, чого немає?

— Нам пощастило, що він у нас є, Марі.

— І що є мадам Манек. Вона чудово куховарить, правда, Papa? Мабуть, трішечки краще за тебе.

— Так, трішечки краще.

Марі-Лор рада почути усмішку в його голосі. Але вона відчуває, що за усмішкою його думки б’ються, мов спіймані пташки.

— Що це означає, Papa, що вони нас окупують?

— Це означає, що вони понаставляють вантажівок на площах.

— Вони примушуватимуть нас говорити їхньою мовою?

— Може, примусять перевести годинники на годину вперед.

Скрипить будинок. Кричать чайки. Він запалює ще одну сигарету.

— А що таке «окупація», Papa?

— Це щось на кшталт військового контролю. Досить уже на сьогодні питань.

Вона мовчить. Двадцять ударів серця. Тридцять.

— Як одна країна може примусити іншу перевести годинники? А що як усі відмовляться?

— Тоді багато людей поприходять рано. Або запізняться.

— Пам’ятаєш нашу квартиру, Papa? Мої книжки, модель міста, шишки на підвіконні?

— Звісно.

— Я розкладала шишки за розміром, від найбільшої до найменшої.

— Вони й досі там.

— Ти так думаєш?

— Я точно знаю.

— Ти не можеш цього знати.

— Добре, не знаю. Але я в це вірю.

— А німецькі солдати зараз лягають у наші ліжка, Papa?

— Ні.

Марі-Лор намагається лежати й не ворушитися. Їй майже чути, як у батьковій голові крутяться коліщатка його думок.

— Усе буде гаразд, — шепоче вона і стискає його руку. — Ми побудемо тут якийсь час, а тоді повернемося у квартиру й шишки будуть там, де ми їх залишили, і «Двадцять тисяч льє під водою» лежатимуть у шафі для ключів, і ніхто не спатиме в наших ліжках.

Віддалений гомін моря. Стукіт чиїхось підборів по бруківці далеко внизу. Їй так хочеться почути батькове: «Так, звісно, ma chérie», — але він мовчить.

Годі брехати

Йому не вдається зосередитися ні на домашніх завданнях, ні на простих розмовах, ні на дорученнях від фрау Елени. Щоразу, заплющивши очі, він уявляє Шульпфорту: багряні прапори, м’язисті коні, блискучі лабораторії. Найкращі хлопці Німеччини. Іноді він вважає себе уособленням можливостей,