Читати книгу - "Моє прагнення щастя. Книга повністю. , Галіція Мідвест"

Я стояла біля дверей і боялася увійти у кімнату. Я знову не підготувалася до екзамену. Я не змогла знайти підручника, я загубила підготовчі завдання, я проспала, я не засвоїла матеріал. І за зачиненими дверима аудиторії знаходилися люди, які про це знали. Мене охопив жах і відчай. Громом серед ясного неба мою свідомість розірвали перші гітарні акорди пісні гурту Ministry, яка переконувала, що нам усім необхідний новий світовий порядок  — «It is aright, it’s alright, it’s alright!», — волав  хриплим голосом ранковій тиші Алехандро Рамірес Касас, рятуючи мене від чергової невдачі. 

—Бляха, я ніколи до цього не звикну, – почувся роздратований голос Люди з іншого кутка кімнати, – зміни вже тут божевільну мелодію нарешті! 

—Я знову складала  екзамени, – я намагалася перекричати шаленого вокаліста. 

— Склала?  — сонно поцікавилася моя подруга. 

—Та я їх ніколи не складу, бо я ж не підготувалася! Принаймні, цього ще жодного разу не трапилося у моєму сні.

Мені нарешті вдалося знайти телефон під ліжком і вимкнути деренчання  електрогітар. Я спросоння почвалала у ванну кімнату. «Що у нас сьогодні за планом? А, політ на гелікоптері! —думала я, витискаючи зубну пасту на щітку, — тями не маю, чого очікувати від цієї пригоди.»

Люда наполягла на сніданку і ми повернули до просторої зали на першому поверсі, з якої линули масні пахощі  кави  та смаженого бекону. Сніданок подавали о сьомій ранку й о восьмій годині вже було людно і гамірно. Гості мотелю накладали собі повні тарілки яєшні, картоплі і млинців, прикрашених смужками засмаженого до хрусткої скоринки бекону. Я налила собі гарячої кави, додавши велику кількість вершків, щоб хоч якось замаскувати гіркий смак горілих кавових зерен; підсмажила у тостері пухкий шматок пахучого хліба з корицею і поклала на нього декілька смужок бекону . Товста бельгійська вафля вже втонула у вершках з балончика і Люда взялася прикрашати її нарізаними полуницями. Ми зайняли столик у тихішому куті кімнати, якомога далі від буфету. Я жувала свій імпровізований сендвіч і потайки роздивлялася високих міцних чоловіків і жінок різного віку. Більшість з них були сильно засмаглими, вдягнутими у шорти та футболки з патріотичною символікою, їх відкриту шкіру рук і ніг вкривали численні  татуювання, подекуди хаотичні  й смішні. Я ніяк не могла відірвати погляд від ніг однієї жінки, на яких двійко городніх гномів лізли драбиною правою ногою, а ліву обвила  стрічка з написом «blessed to be alive (блессед ту бі елайв) ». Я виросла з упередженим переконанням, що татуювання — це така таємна мова знаків, якою володіють злочинці та усілякі маргінали, що таким чином хизуються один перед одним своїми непривабливими вчинками. Тому я усіляко намагалася збагнути таємницю гномів на драбині, які дерлися догори засмаглою литкою незнайомки. 

—Це ж має щось означати? —прошепотіла я до Люди. 

—Можеш не шепотіти, —відповіла вона, намастивши збите масло на шматок вафлі, — тут нульова ймовірність, що хтось розуміє українську, не має, може їй просто гноми подобаються. 

— Це ж треба так любити гномів! — я щиро здивувалася. 

—А ти б зробила собі татуювання? 

— Не думаю, — відповіла я, відкусивши масного бекону, —гадки не маю, щоб я хотіла мати на власній шкірі усе життя. 

—Бекон, —засміялася моя подруга, – ти ж любиш бекон? 

—Люблю, але не настільки, щоб набити шматок свинини на своєму тілі, — задумливо відповіла я. 

Поснідавши, ми вийшли на стоянку. Люда з гордістю дістала ключі від автівки зі своєї сумочки й, виставивши руку вперед, натисла кнопку «замок». Її автівка привітно кліпнула передніми фарами, любʼязно розблокувавши двері для своєї власниці. 

До потрібного місця нас довів язик, брошура з мапою і недолуга навігація, яка наче намагалася заплутати наші сліди від уявних переслідувачів.

Успішно подолавши усі перешкоди,  ми, майже порожньою сільською дорогою через горби та ліси, прибули на місце стоянки гелікоптера. Навколо було зелено і самотньо. Посеред галявини, на пагорбі причаївся непримітний будиночок. Запаркувавши автівку, ми зайшли в середину хатини, де нас зустріла бадьора літня жінка. Ми привіталися, показали брошуру. Жінка скерувала нас в інші двері, навпроти вхідних. «Вийдіть назовні та чекайте на пілота. Стійте на деревʼяному настилі й нікуди не звертайте.» Ми слухняно покинули приміщення через вказані нею двері. Деревʼяний настил вів до невеликої майданчик, на якій стояв крихітний гелікоптер синього кольору. Я намагалася прочитати назву, виведену червоними літерами на синьому корпусі. Поряд з гвинтокрилом стояв стрункий, молодий чоловік. Запримітивши нас, він привітно помахав рукою і рушив у нашому керунку. 

— Симпатичний, — з захватом прошепотіла моя подруга.

—Наче іграшковий, —в моєму голосі було багато сумніву. 

— Ти про що? 

—Я про цей «Robinson». Навіть не впевнена, чи він зможе підняти нас  трьох у повітря. А як гепнеться…

Я не встигла висловити свої похмурі передбачення, бо пілот жваво з нами привітався. Люда, яка терпіти не могла американських смол токів, несподівано посміхнулася широкою українською посмішкою і почала пускати очима бісики, кокетливо забираючи з обличчя довгі пасма рудого волосся. Пілот мав вигляд такого собі крутого голлівудського красунчика спортивної статури, з рівною засмагою і яскраво синіми очима. 

— Вперше?— спитав він, помітивши неприхований вираз стурбованості на моєму обличчі. 

— Ага, — відповіла я. 

— Вам сподобається, — запевнив він, – я зазвичай працюю у Каліфорнії, але щось цього сезону в нас мало охочих, тому я вирішив спробувати Міссурі, бо тут зараз розвивають туризм. Ви звідкіля? 

— З Чикаго, – сказала Люда. 

— Моя сестра мешкає в Чикаго. Я все ніяк не знайду часу її відвідати, — спалахнули на сонці білосніжні зуби пілота. 

«Дантист у нього відмінний», — зауважила я про себе. 

Пілот сказав, щоб ми гусаком йшли за ним деревʼяним настилом. Я все ще ніяк не могла прийти до тями від розмірів цього Робінсона. Чомусь мені видавалося, що гелікоптери мали б бути хоч трохи більшими. Люда перебувала у стані ейфорії. Вона вмостилася поряд з пілотом, а я зайняла місце позаду них, дивуючись, що мені того місця вистачило. Чоловік видав нам чорні навушники, з яких стирчав мікрофон. І пояснив як розмовляти. Мені почало видаватися, наче я перебуваю на фільмування якогось пригодницького фільму «Знесені вітром 2.0».  Всупереч занепокоєнню, я помітила, що,чи не вперше, бачила Люду такою безтурботною. Вона наче сяяла зсередини, усмішка не сходила з її обличчя, волосся розвівалося, короткі рукави літньої сукні тріпотіли на вітрі. Ми виконали усі безпекові ритуали і я незчулася, як цей літальний пристрій підняв нас у повітря. В кабіні було страшенно шумно і я спочатку навіть боялася поворухнутися, бо мені здавалося, що я розхитаю цього малюка найменшим рухом пальців на ногах. Натомість моя подруга дзиґою крутилася на передньому сидінні, постійно поверталася до мене, щось кричала у мікрофон, намагаючись привернути мою увагу до неймовірної краси ландшафту, над яким ми пролітали у безхмарному небі на гелікоптері «Робінсон». Я набралася хоробрості та подивилася вниз, трохи нахилившись вперед. Внизу відкривалися безмежні простори фантастичної краси. Безкрайні поля змінювалися мереживом річок та кольоровими вклиненнями лісів. Моя душа також почала наповнюватися захватом. Хоча не всі мої страхи зникли, я почала відчувати справжню насолоду від польоту. Мені здавалося, що ми ось-ось побачимо велетенського дракона, який розбиває своїм могутнім хвостом міцну вапнякову породу, вкриваючи поверхню звивистими мікротріщинами, які моментально заповнюються водою. Гелікоптер продовжував  рухатися вперед, кожна миля приносила нові захопливі враження. Мені раптом також захотілося співати та кричати від захвату, наповнюючи легені прохолодним повітрям, захотілося бути вільною і летіти на зустріч усім життєвим викликам.