Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Під час льодовикового періоду харчі в їхніх місцях були найряснішими, але тепліший світ означав вищий рівень моря. Щороку хвилі затоплювали ще трохи їхніх мисливських земель і вони мусили відступати, аж поки втрачено було все[48]. Проте для більшости людей з північної півкулі поступ Великого Енергетичного Ланцюга був безперечним благом. Люди змогли пересуватися слідом за рослинами та тваринами далі на північ, де до того було надто холодно, і близько 13 000 років до н. е. (датування ще уточнюють) люди поширилися Америкою, де ніколи не було мавполюдей. Близько 11 500 років до н. е. вони досягли південного краю континенту, видерлися на його гори й занурилися в його тропічні ліси. Людство успадкувало землю.

Едемський сад

 

ід глобального потепління найбільше виграли мешканці так званих "щасливих широт", десь між 20-35 градусами північної широти в Старому Світі й від 15 градусів південної до 20 градусів північної широти в Новому (див. рис. 2.1). Рослини та тварини, що концентрувалися в цій помірній зоні протягом льодовикового періоду, після 12 700 років до н. е. бурхливо розрослися, особливо в усіх кінцях Азії, де дикі злаки — попередники ячменю, пшениці та жита в південно-західній Азії та рису й проса у східній — почали давати великі зернини, що їх збирачі могли варити чи молоти та пекти хліб. Треба було лише дочекатися, поки рослини достигнуть, потрусити їх та зібрати насіння. Експерименти з сучасними південно-західноазійськими дикими зерновими культурами свідчать, що тонну їстівного зерна можна було зібрати лише з двох з половиною акрів рослин, а кожна калорія енергії, витрачена на збирання врожаю, давала п'ятдесят калорій харчів. Це був золотий вік збирачів.

Протягом льодовикового періоду мисливці-збирачі мандрували суходолом маленькими гуртами, бо бракувало харчів. Їхні нащадки почали змінювати способи життя. Подібно до представників кількох видів тварин з найбільшим мозком (чи то бджоли, дельфіни, папуги, чи наші найближчі родичі мавпи), люди інстинктивно почали збиратися разом. Ми тягнемося до товариства.

Можливо, великомозкі тварини обирають такий спосіб, бо мають досить тями, аби усвідомити, що група має більше очей та вух, ніж одна особина, й може легше виявляти ворогів. Чи, як припускають деякі еволюційники, групове життя почалося раніше, ніж постали великі мізки, й започаткувало, за висловом нейрофізіолога Стивена Пінкера, "перегони когнітивної зброї".[49] Тоді тварини, що могли вирахувати, що думають інші тварини — хто є друг, а хто ворог; хто подібний, а хто ні, — випередили тих, чий мозок не впорався з таким завданням.

Хоч би там як, ми зеволюціювали до прихильного ставлення одне до одного, й наші предки вирішили використати поступ Землі Великим Енергетичним Ланцюгом, утворюючи більші постійні групи. Від 12 500 років до н. е. в межах Щасливих широт вже не були дивиною групи по сорок чи п'ятдесят осіб, що жили разом, а деякі групи налічували понад сто людей.

Упродовж льодовикового періоду люди зазвичай влаштовували табори, з'їдали рослини та вбивали тварин, що могли знайти, потім переходили на інше місце, потім ще інше, потім ще далі. Ми й досі співаємо про мандрівників, вільних, як пташки, але, коли Великий Енергетичний Ланцюг реально уможливив осілість, вогнище та домівка стали для нас чимось важливішим. В Китаї вже близько 16 000 років до н. е. люди почали робити посуд (цим не варто займатися, якщо ваш табір пересувається з місця на місце щокілька тижнів), а в гірських районах Перу близько 11 000 років до н. е. мисливці-збирачі будували стіни й підтримували їх у належному стані — безглузда поведінка з погляду мандрівних людей, але цілком розумна під кутом зору тих, хто місяцями не полишає того самого місця.

Найкращі свідчення групування та переходу до осілости походять з місця, що його археологи називають Горбисті Схили. Це пагориста дуга, що охоплює долини Тигру, Євфрату та Йордану в південно-західній Азії. У цьому розділі я здебільшого говоритиму про цей регіон, що першим побачив великий відхід людности від мисливсько-збирацького способу життя і, разом із тим, початок Заходу.

Поселення Айн-Малага в теперішньому Ізраїлі (також відоме як Ейнан, рис. 2.3) надає найкращі свідчення про те, що відбувалося. Близько 12 500 років до н. е. люди, тепер безіменні, будували там круглі заглиблені в землю будинки, часом до тридцяти футів у діяметрі, з кам'яними стінами та дахами, що трималися на обтесаних стовбурах дерев. Обгорілі рештки їжі свідчать, що вони збирали на диво різноманітні горіхи та рослини, що достигали в різні пори року, зберігали їх у водонепроникних ямах, обмазаних гіпсом, і товкли у кам'яних ступках. По селищу розкидано кістки оленів, лисиць, птахів і (найбільше) газелей. Археологи полюбляють газелячі зуби, що мають чудову властивість міняти колір емалі взимку та влітку й полегшувати визначання пори року, коли тварина померла. Айн-Малага містить зуби обох кольорів, що може означати, що люди жили тут цілий рік. Рівночасних стоянок, подібних до цієї, ніде в світі поза Горбистими Схилами немає.

Перехід до осілого життя великими групами повинен був змінити стосунки між людьми та ставлення людей до навколишнього світу. В минулому люди мусили йти слідом за харчами, бути в постійному русі. Безперечно, вони розповідали про кожне місце, де зупинялися: це печера, де помер мій батько; це там, де наш син спалив хижу; там є джерело, де говорять духи, тощо. Але Айн-Малага не була місцем із низки. З погляду мешканців поселення, це було їхнє місце. Тут вони народжувалися, виростали і вмирали. Замість залишати своїх померлих десь у таких місцях, куди вони могли не приходити роками, тепер їх ховали поруч і навіть всередині будинків, вкорінюючи своїх предків у цьому конкретному місці. Люди дбали про свої будинки, знов і знов їх перебудовували.

Їх почав турбувати бруд. Збирачі льодовикового періоду були неохайні, вони залишали табори, закидані рештками харчів. А чому б і ні? До того часу поки з'являться личинки чи тварини-падлоїди, гурт буде вже далеко, шукаючи харчів десь в іншому місці. В Айн-Малазі все не так. Ці люди не збиралися нікуди йти й мусили жити зі своїми покидьками. Археологи знайшли тисячі кісток щурів та мишей — тварин, що не існували в відомих нам формах під час льодовикового періоду. Ранні сміттєїди мусили створити широку стратегію харчування, допасовуючися до споживання людських недоїдків. Коли люди залишали на підлозі печери кістки та горіхи, це було чудовим подарунком, але будь-які протощури, що спробували б покладатися лише