Читати книгу - "Таємниця катакомб"

— Не хвилюйся, — усміхнулася медіум. — Вони розмовляють через мене…

III

Одна з жінок вимкнула телевізор. Друга почала запалювати цілий ліс свічок. Вимкнула верхнє освітлення. Вітальня миготіла відсвітами вогників. Медіум пов’язала на голову хустку. Вона сіла за круглий стіл, і всі взялися за руки.

— Тепер заплющмо очі, — звеліла медіум тихим голосом, — і відкриймося для мертвих!

Так вони сиділи довгий час. Роберт відчував, як долоні жінок по обидва боки ритмічно стискали його руки. Хлопець не знав, як це воно — відкритися для мертвих, але старався. Йому було моторошно на душі, він глянув на Свейна, який мружився і почувався дуже некомфортно.

У глибині кімнати почувся низький, незрозумілий звук. Немов дзвін далеких-далеких церковних дзвонів.

Медіум щось тихо бурмотіла. Нерозбірливі слова. То скидалося на черевомовлення. Вона гойдала головою, вимальовуючи нею кола. Раптом відкинула голову назад.

ФАКТИ ПРО ЧЕРЕВОМОВЛЕННЯ

Деякі християни, такі як, скажімо, п'ятидесятники, вірили у дар «мовлення мовами» — глоссолалію. Це незрозуміла мова, що складається з дивних звуків, яких не існує у природі. Дехто вірить, що цією мовою, як священним даром, наділив їх Бог. Інші члени релігійної громади можуть перекладати «черевомовлення» звичайною мовою.

— Ppppppppppppґґгггг! — пророкотала вона.

Принаймні Робертові так почулося.

Ррррррррррррґґгггг!

Майже… нелюдським голосом.

Свейн широко розплющив очі. Налякано подивився на Роберта. Самими лиш губами безгучно щось запитав, але Роберт його не зрозумів, лише здогадався, що мала б означати Свейнова міміка: «Утікаємо?»

— Кханді цтхулгу зхач харелун! — вигукнула медіум.

Гучно, пронизливо.

— Це — мова мертвих, — прошепотіла жінка, що сиділа ліворуч від Роберта.

Мова мертвих? Хіба покійники мають свою мову?

Роберт відчув, як йому пересохло в роті.

— Акх аллам гахл хтоу альх зюллох!

— Вона в трансі, — пояснила жінка ліворуч.

— Ааааанґеліноооо! — заволала медіум. — Ти тут, Анґеліно? Анґеліно, згах магль акчі аллам!

Холодний повів протяв кімнату. Заблимали свічки.

— Анґеліно — мазх вагль зхач! — мовила медіум.

— Вона умовляє Анґеліну прийти до нас, — пошепки пояснила жінка ліворуч.

— Анґеліно, душе у царстві мертвих! Зваахз кегль зух, я кличу тебе, Анґеліно, альх зюллох цтгулгу зхач харегм, тут є хтось, хто хоче поговорити з тобою, згач магль акчі, подай нам знак, Анґеліно!

Тепер Роберт відчув повів теплого вітерцю.

— Вона тут, — мовила медіум.

Роберт роззирнувся навколо, але нікого не побачив. Відчував лише дивний, теплий подув вітру.

— Тепер можеш з нею говорити, — прошепотіла жінка ліворуч.

— З Анґеліною?

— Так. Вона тут.

— Але я її не бачу.

— Вона невидима. Однак може розмовляти через свого медіума.

Роберт глянув на медіума, яка сиділа з напіврозтуленим ротом. Очі їй закотилися, видно було тільки білки.

— Анґеліно? — запитав Роберт.

Медіум смикнулася на стільці.

— Слухаю… — озвалася вона раптом тоненьким дитячим голоском.

— Це ти, Анґеліно?

— Звісно, я.

— Де ти?

— У царстві мертвих.

— Що ти там робиш?

— Чекаю… Щоб іти далі.

— Я маю запитання. Це я отрок з Ультіма Туле?

Пауза. Свейн тихо захихотів.

— Ти тут, Анґеліно?

— Звісно. Я тут!

— Це я отрок з Ультіма Туле?

— Гм… Звідки? Імовірно, наскільки мені відомо. Еге ж… Цілком можливо. Так… Мабуть, так і є.

— Анґеліно?

— Що?

— Як нам вдається розмовляти з тобою?

— Про що ти?

— Ми ж говоримо норвезькою?

Пауза.

— Коли ти встигла вивчити норвезьку мову, Анґеліно?

— Я не розмовляю норвезькою.

— Але ж зараз ми говоримо саме норвезькою!

— Ну так… бо медіум…. Перекладає… мої думки…

— Пригадуєш нашу останню розмову?

— Звичайно.

— Як вона відбувалася?

— Не чіпляйся до слів, Роберте!

IV

— То була не Анґеліна!

Роберт зі Свейном поверталися додому. З сеансу від медіума.

— Хто ж тоді? — запитав Свейн.

— Та дама все вигадала! Хтозна, чи й сама вірила в свою балаканину. Мабуть, просто хотіла заграбастати мої грошики.

— Звідки ти знаєш?

— Я здогадався, коли вона заговорила норвезькою. Уявляєш — норвезькою! Анґеліна ніколи не знала норвезької мови. Ми не розмовляли з нею жодною мовою.

— Як же тоді спілкувалися, смію запитати?

— Обмінювалися думками.

— Думками? У який спосіб?

— О, мені не під силу пояснити. Просто знаю, що та медіум усе вигадала про Анґеліну. Придумала всю розмову. Коли я запитав, чи я є тим отроком з Ультіма Туле, вона не зрозуміла, про що йдеться. Справжня Анґеліна зрозуміла б. Медіум нас обдурила.

— Майстерно принаймні. Ти чув дивні звуки? А холодний і теплий протяг відчув?

— Аякже. Але подумай сам, як важко зорієнтуватися у темряві. Звуки — очевидно, запис. Холодного й теплого вітру надмухало вентилятором.

— Ну так, — пробурмотів Свейн.

— Дивина в іншому, — тихо сказав Роберт. — Я майже фізично її там відчував.

— Кого? Анґеліну?

— Так. Але не тоді, коли медіум промовляла. Вона блефувала… І все ж я відчував її… присутність. Відчував, що вона там була разом з нами.

Свейн приречено зітхнув.

— Роберте! Trust mе! Її там не було!

Розділ XII

Сага про Раґнвальда

Осло

I

Роберт саме попрощався зі Свейном і підходив до свого під’їзду, коли задзвонив мобільний телефон. Телефонувала Інґеборґ Мюкле. Голос мала дуже збуджений.

— Роберте! Я знайшла її!

— Кого знайшли?

— Вона лежала в підвалі, у запаснику Фонду старожитностей, — Інґеборґ навіть не слухала хлопця. — Сага, Роберте! Сага! Стародавній пергамент! Дослідники ніколи не сприймали всерйоз існування «Саги Раґнвальда». Вважали її вигадкою, такою собі казкою. Але ось я знайшла давній пергамент! Оригінал! Текст Саги!

Якусь мить Роберт вражено мовчав.

— І про що там ідеться?

— Я ще не встигла багато прочитати. Письмо нерозбірливе, та й написано давньонорвезькою мовою. Прочитання забирає купу часу. На першій сторінці намальовані такі самі символи, що й на скриньці, яку знайшла твоя мама у Бурґюнні: анкх, ty і хрест!

Роберт відразу згадав ті символи:

— А ще гьовдінґ Раґнвальд Кривавий Зуб щось написав про прикрасу, власницею якої монахи називали святу діву, і що там чогось бракує…

— Кулон-трикутник! — вигукнув Роберт.

— Власне! Він, щоправда, ні словом не згадує про Луну. Певно, вважав захоплене місто Римом. З того, що я поки зуміла розшифрувати, можна зрозуміти, що Раґнвальд і вікінги знали про особливість прикраси.

— Я вже майже вдома. Чи могли б ми з мамою навідатися до вас?

— Звичайно! Приходьте! Буду рада вас бачити! Мені потрібна допомога твоєї мами в перекладі тексту. Я у своєму кабінеті в Фонді.

— Ми скоро будемо!

II

Роберт хутко вибіг нагору сходами. Знахідка Інґеборґ Мюкле була справжнім проривом у розслідуванні! Прикраса, яка належала святій діві…

Хлопчик нараз зупинився, мов укопаний.

Свята діва…

Йому аж морозом сипонуло поза