Читати книгу - "Коли сонце було богом"

покійної прикрашала широка золота стрічка, що складками оточувала колись величезну перуку. З діадеми звисали брелочки у формі золотого листя й квітів, пелюстки яких зроблено з білого та голубого скла. Знайдено також гребінець, оздоблений золотими розетками. З обох боків голови колись спадали разки чотирикутного намиста, яке вже розсипалось і тепер безладно валялося на похоронних ношах. На кінцях тих разків намиста висіли амулети — фігури бика й теляти, майстерно вирізьблені з голубого лазуриту.

Схилившись на ноші, зіщулившись, сиділи дві служниці — одна в головах, а друга — в ногах. Уся долівка склепу була заставлена різноманітними речами й коштовностями. Тут були діадеми, золоті глечики, срібні лампи й світильники, два срібні офірні столи, а також золоті скриньки у формі черепашок, в яких збереглася косметична помада зеленого кольору.

Та найважливішою знахідкою була циліндрична печатка з написом, який повідомляв, що в гробниці поховано царицю Шубад. Вуллі дійшов до висновку, що то була дружина царя Абаргі. Напевне, перед смертю Шубад виявила бажання, щоб її поховали біля чоловіка; ось чому обидві могили стояли так близько одна від одної.

Похмуру таємницю тих доісторичних могил було розкрито в усьому її жахливому драматизмі: шумерським царям і царицям давали в посмертну дорогу і їхній почет. Цар Абаргі лежав з трьома своїми домашніми, а в галереї, що вела до гробниці, поховано 62 особи.

Царицю Шубад супроводило 25 чоловік з її найближчого оточення, причому двом найулюбленішим служницям випала честь сидіти біля її нош у самому могильному покої цариці.

АРФІСТКА, ЖАЛІБНИЦІ Й СЛУЖНИЦЯ, ЯКА ЗАПІЗНИЛАСЯ НА ПОХОРОН

Якою смертю загинули жертви похмурого похоронного обряду, оті солдати, служники, арфістки, танцівниці й покоївки, що їх кістки викопано на кладовищі в Урі? Археологи давно, сушили собі голову над цим питанням і шляхом винахідливих пошуків, схожих де в чому на детективні методи, дійшли до цікавих висновків.

Насамперед вони точно встановили, що до тих офір ніхто не застосовував грубої сили. Незаперечним доказом того була поза скелетів, така спокійна, що складалося враження, ніби члени царського почту відійшли до вічного сну з власної доброї волі. Нормальне, нічим не порушене положення коштовностей, солдатського спорядження й арф, а насамперед усіх кубків, що їх покійники тримали біля рота, ще раз свідчило про те, що між жертвами й винуватцями їхньої смерті не було ніякої боротьби.

Неймовірним здавалось і те, щоб цих людей умертвили десь в іншому місці, а до царської могили внесли тільки трупи. Бо коли б їх переносили, то, напевне, десь було б хоч невеличке порушення в розміщенні оздоб, зброї чи обрядового начиння, а цього археологи не помітили, хоч як ретельно оглядали все.

Одразу ж відпала третя можливість: похорон живцем. Така смерть лишила б багато доказів. Закопані живцем люди, навіть якби їх одурманили наркотиками, боролися б до останнього й сконали б у передсмертних корчах.

З’ясувати хоч приблизно цю таємницю допомогла, нарешті, знахідка, якій спочатку ніхто не надавав особливої ваги. То був мідяний казанок невідомо якого призначення, викопаний поблизу групи придворних арфісток. Вуллі звернув увагу на те, що цей казанок стояв немовби посередині кону. Чи не має він якогось зв’язку з кубками, що їх тримали біля рота всі без винятку жертви похоронного, обряду?

Археолог висунув таку тезу. Напевно, у казанку було якесь дурман-зілля, можливо, опіум або гашиш. Люди, приречені на смерть, підходили по черзі до казанка, набирали в кубок цього зілля, одним духом випивали його, а тоді поверталися на місце, яке визначав їм похоронний церемоніал, і там засинали. Потім сюди зайшли солдати або жерці й стилетами в серце повбивали ці жертви.

У 28 жінок з 68 на скронях були стрічки з золотої бляхи. Спочатку археологам здавалося, що всі інші жінки взагалі не мали на голові ніякого убору. Але згодом на черепі в цих жінок помітили загадкові пурпурні плямки. За допомогою хімічного аналізу встановлено, що то було хлористе срібло. Звідси — очевидний висновок: у жінок були срібні діадеми, які повністю розклалися, бо, на відміну від золота, срібло боїться органічних кислот.

У зв’язку з цим хімічним явищем археологи напали на слід характерного й заразом цікавого випадку, що стався під час урочистого похорону. На останку однієї жінки знайдено сережки з щирого золота. Але дивно, що на голові в цієї жінки не було ніяких прикрас: на черепі не помітили навіть пурпурних плям від срібла. Як же це? — постало питання. — Жінка з такими сережками — без діадеми? Щось тут не так, адже у всіх інших жінок на голові були оздоби.

Виносячи її скелет, археологи побачили біля талії плескате кружальце з сірої маси, як виявилося, із срібла. Дивну річ очистили й розглянули через лупу. І ось несподіванка: то була пов’язка на голову, така сама, як і в усіх інших шумерських жінок, але тісно згорнута. Кружальце лежало біля талії, напевне, жінка тримала його в кишені свого одягу. Згорнута в клубок пов’язка була чималою грудкою срібла, а тканина сукні захищала її від руйнівного хімічного впливу органічних кислот, отож вона й збереглася?

Як і чому ця діадема опинилася в кишені, замість того, щоб сяяти на голові жінки? Адже всі інші учасниці похмурого похоронного обряду виступали в повній величі своїх святкових шат. З приводу цього археологи могли тільки висловлювати різноманітні здогади. Найімовірнішим здавалося припущення, що покійна була служницею царського двору, яка запізнилася на похорон. Молода жінка не встигла вчасно прибратися і в поспіху поклала пов’язку в кишеню, щоб по дорозі чи, може, під час урочистого похорону надіти її на голову. Чому вона цього не зробила — важко збагнути.

Це незначне археологічне відкриття багато чого розповіло нам. У ньому ж бо ми бачимо живих людей тієї драми, людей із їхніми вадами й турботами, подібних до нас, хоч ці люди й жили в такі далекі часи і в зовсім інших суспільних умовах. В нашій уяві виразко постає ота молода жінка, ще недавно сповнена радощів життя, ми бачимо, як вона, бліда, тремтячими руками поправляє свою довгу туніку, щоб приготуватися до гідної зустрічі з молохом[22] нелюдського обряду, котрий поглине її молоде життя.

Сьогодні важко сказати з певністю, добровільно йшли ці люди на смерть чи ні. Обставини, про які ми згадували раніше, нібито говорять за те, що жертви були добровільні. Царя-жерця Ура вважали за істоту божественну, а його смерть — за просте переселення в інший світ, де цар займе гідне його місце. Отож не виключено,