Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

«…Ти, янголе мій, знаєш, що робити. Навчи мене…»

Путівка до Єгипту була придбана на кінець грудня. Зараз була середина листопада, і Майк якось запитав:

— А чи не могли б ми ще кудись з’їздити? До Криму, наприклад. Я чув від своїх друзів, що це чудове місце, і там є на що подивитися.

До Криму, звісно, краще їздити влітку, а я люблю бувати там в «оксамитовий сезон», коли сонце не пече шкіру, людей на пляжах і в місті значно менше, та й ціни на продукти і житло падають. Але нічого говорити не стала. Житло й ціни на продукти тепер, напевно, ще нижчі. І крім того, мені теж хотілося помандрувати, побачити світ і просто відпочити від буденності та проблем.

Крим справив на Майка найприємніше враження. Мій друг — відкрита й позитивна людина — все побачене сприймав із вдячністю та цікавістю. І хоча все порівнював із тим, як у них там, в Америці, зумів оцінити красу моєї рідної землі.

Я була вдячна йому за це і прив’язувалася до нього ще більше.

Після відвідин Севастопольської панорами Майк сам почав розповідати про кримські війни середини XIX століття, про те, що знає, як Англія і Франція об’єдналися для того, щоб витіснити Росію з Балканського півострова і Чорного моря. Я не могла оговтатися від здивування. Це ж треба, а Задорнов у своїх гумористичних оповідках стверджує, що американці — тупі.

Ми обоє із захопленням милувалися інтер’єрами Воронцовського палацу, де кожна кімната унікальна й індивідуальна. На додачу — експозиції виставок, чудовий парк.

Але найбільше зацікавив Майка Лівадійський палац, який у 1834 році придбав граф Лев Потоцький. Пізніше палац став резиденцією імператора Олександра ІІ, там же помер і Олександр ІІІ. Тут відпочивала влітку імператорська родина Миколи ІІ, а в лютому 1945 року Сталін, Рузвельт і Черчілль зібралися тут для проведення знаменитої Ялтинської конференції.

Майк, здавалося, ніби прикипів до фотографій, де зображувалася ця доленосна подія, і зрушити його з місця могла лише якась сила.

Затим — руїни стародавнього Херсонесу, який був грецькою колонією в 529–528 роках до нової ери. Тоді — розкішний ботанічний сад, свіжий і запашний. Усе було незвичним і новим для мого американського гостя. Адже Сполучені Штати ледь налічують 200 років своєї історії. А наша історія, що обчислюється тисячоліттями, його вражала. Майк дивувався давнині нашої культури і тому, що ми намагаємося зберегти її та пишаємося нею.

Погода була по-осінньому холодною, але це не завадило нам побувати і в знаменитому ресторані «Ластівчине гніздо» в Гаспрі, і на незвичайній Алеї казок у Ялті, де були представлені вирізані з дерева фігурки казкових персонажів. Там мені довелося добряче попрацювати, щоби хоч якось пояснити Майку, хто тут зображений.

— Поліно, а це хто такий? — запитав мене Майк, показуючи на фігурку капловухого симпатичного звірятка.

— Це — Чебурашка.

— Хто такий Чебурашка? Це що, ведмежа, яке народилося в Чорнобилі?

— Та ні, до чого тут Чорнобиль? — пирснула я. — Це просто іграшка така. Фантазійна.

Але Майк уперто бачив у ньому ведмедика з величезними вухами, нехай навіть не чорнобильського. Довелося погодитися з ним, що це — «просто ведмежа із великими вухами».

Ми багато ходили, розмовляли, сміялися й дуріли, як діти. Майк виявився веселим, допитливим, охочим і легким на підйом.

— Душко, дивись, а це хто такий? — запитав він, показуючи на фігурку Тягништовхая з казки про доктора на ім’я Айболить.

Я спочатку спробувала пояснити, хто такий цей небачений звір, що теж було нелегкою справою, а потім поцікавилася:

— А де це ти таке слово почув — «душка»?

Виявилося, в поїзді, у вагоні-ресторані, куди ми завітали повечеряти, коли їхали сюди. Там один із клієнтів напідпитку звернувся так до офіціантки. Вона на це звертання не образилася, навіть розсміялася, і Майк вирішив, що слово це — хороше. Тому запам’ятав його й при першій нагоді постарався мене приємно здивувати.

Я справді здивувалася, а він був страшенно радий і вдоволений.

Повернувшись додому, ми перепакували валізи і вирушили до країни легенд і фараонів — до Єгипту.

Уперше опинившись у літаку, я почувалася так, наче це останній день мого життя. Дати зрозуміти це, звісно, не хотілося, але після того, як Майк показав сліди від моїх нігтів на своїй руці, якими я впивалася в його руку кожного разу, коли ми потрапляли в повітряну яму, доводити, що я смілива і відважна, було б абсурдно. «Ну, подумаєш, усі, напевно, вперше боялися», — заспокоювала я себе. Але чесно скажу вам, була дуже рада, коли літак приземлився в аеропорту міста Хургада, де на нас чекав гід — страшненький такий, неохайний на вигляд єгиптянин.

Він провів нас до надзвичайно чистого і красивого п’ятизіркового готелю «Hilton». Для мене — звичайної жінки, яка ледве зводила кінці з кінцями і вирішила ніколи ні в кого не закохуватися і тим більше — не одружуватися, таке перевтілення здавалося дивом. А може, це й було диво? Я ж кажу, що життя перетворювалося на казку. І я почувалася, немов красуня Белл із мого улюбленого американського мультфільму Волта Діснея «Красуня і чудовисько». Майк, правда, на чудовисько не був схожий, зате на перевтіленого з чудовиська принца — цілком.

Того ж вечора ми стояли на балконі готелю і милувалися зоряним небом.

— А ти знаєш, як називається сузір’я, схоже на великий ківш?

— Знаю, це — Велика Ведмедиця.

— А знаєш, де Мала Ведмедиця? Бачиш, о-он там, маленький кухлик? А далі, за прямою лінією ручки ковша Великої Ведмедиці — Полярна зірка. Її, напевне, дуже добре видно у вас на Алясці.

Майк стояв позаду мене, і я відчувала його гаряче дихання. Він ніжно взяв мене за плечі, повернув до себе обличчям і обійняв. Я пригорнулася до його сильного тіла. Тоді він обережно поцілував мене в лоб… у скроню… у вуста…

— You know lady, I love you… (Ви знаєте, леді, я кохаю вас.)

Шикарний готель, вишукана