Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі"

Будучи Великим Магом Лицарів Ку-клукс-клану, Девід Дюк спромігся скласти розсильний список тисяч куклукскланівців і прихильників Клану, яким згодом судилося стати його політичною базою. Не вдовольнившись використанням цього списку тільки для себе, він згодом продав його за 150 тисяч доларів губернатору Луїзіани. Через кілька років Дюк знову скористається тим списком з особистою метою, повідомивши своїх прихильників, що потрапив у скрутне становище й потребує їхньої допомоги — грошових пожертв. Таким чином Девід Дюк спромігся зібрати сотні тисяч доларів для продовження своєї праці в царині зверхності білої раси. У листі до своїх прихильників він пояснив, що перебуває у такій фінансовій скруті, що банк намагається реквізувати його будинок42.

Насправді ж Дюк уже встиг на той час продати свій будинок за чималенькі гроші. (Невідомо, правда, чи скористався він тоді послугами агента з нерухомості). А більшу частину грошей, які він зібрав у своїх прихильників, було використано не для поширення ідей зверхності білої раси, а для того, щоб задовольнити пристрасть Дюка то азартних ігор. І таку зручну схему він використовував доти, доки його не заарештували й не відправили до федеральної в’язниці в місті Біг Спрінг, штат Техас.

Розділ 3. Чому наркодилери й досі живуть зі своїми батьками?

Чому експерти зазвичай маніпулюють статистичними даними; як було вигадано хронічний галітоз — Як варто ставити гарні запитання — Довга й химерна подорож соціолога Судхіра Венкатеша до лігва наркоманів — Чому повії заробляють більше за архітекторів — Що спільного мають між собою наркодилер, нападник шкільної футбольної команди та помічник редактора — Як поява кокаїну «крек» віддзеркалила винахід нейлонових панчіх — Чи був крек найгіршим лихом, яке спіткало чорних американців з часів, коли були впроваджені расистські закони Джима Кроу

Лейтмотивом двох попередніх розділів були два начебто безглузді запитання: Що спільного мають між собою шкільні вчителі та борці сумо? і Чому Ку-клукс-клан схожий на групу агентів з нерухомості? Але якщо поставити достатню кількість запитань, хоч якими дивними вони здавалися б, можна зрештою дізнатися щось путнє.

Якщо ви збираєтеся ставити запитання, то маєте знати, що перший фокус — це визначити, чи є воно цікавим і слушним. Запитання не стане цікавим лише тому, що його поставили вперше. Розумні люди ставлять запитання ось уже кілька століть поспіль, тому багато з досі непоставлених запитань, найімовірніше, отримають нецікаві відповіді.

Проте коли ви спитаєте про щось таке, що справді хвилює людей, і відшукаєте відповідь, яка зможе їх здивувати, — тобто якщо ви спроможетеся перевернути догори дригом якусь узвичаєну істину — то вам, можливо, поталанить.

Вислів «узвичаєна істина» вперше розтлумачив Джон Кеннет Ґелбрейт — суперобізнаний і мудрий економіст. «Істину ми асоціюємо зі зручністю, — писав він. — Із тим, що цілком узгоджується з егоїстичним інтересом та особистим добробутом або ж якнайкраще сприяє уникненню надмірних і незвичних зусиль чи небажаних та різких змін у житті. Те, що сприяє підвищенню нашої самооцінки, ми також вважаємо вкрай бажаним». За словами Ґелбрейта, типи поведінки в економічній і соціальній сферах «є складними, і аби зрозуміти їхній характер, треба докласти чималих виснажливих інтелектуальних зусиль. Тому ми й хапаємося, немов за рятівний круг, за ті уявлення й ідеї, які відбивають брак нашого розуміння»43.

Тому, у розумінні Ґелбрейта, узвичаєна істина має бути простою, зручною та заспокійливою і не обов’язково правдивою. Було б абсурдно стверджувати, що узвичаєна істина ніколи не буває правдивою. Але той момент, у який ви зауважили потенційну фальшивість узвичаєної істини (або, можливо, помітили ознаки недбальства чи егоїстичного мислення, схожі на конденсаційний слід від літака у небі), є гарним відправним пунктом, від якого можна починати ставити запитання.

Візьмімо, наприклад, нещодавню історію з проблемою безхатченків у Сполучених Штатах. На початку 1980-х борець за права безхатченків на ім’я Мітч Снайдер неодноразово заявляв про існування трьох мільйонів бездомних американців. Безперечно, широкий загал одразу ж насторожився. Більше ніж один зі ста людей є безхатченком? Щось забагато… Утім це ж експерт заявив, не абихто. І проблема, яка до того моменту перебувала в стані спокою, несподівано, мов з катапульти, вилетіла на передній план й оселилася в національній свідомості. Снайдер навіть виступив перед Конгресом, наголосивши на загрозливому масштабі цього питання. Як повідомляли засоби масової інформації, у своїй промові перед студентами одного ВНЗ він заявив, що сорок п’ять безхатченків помирають щосекунди, тобто кількість бездомних, які помирали щороку, начебто складала приголомшливу цифру — аж 1,4 мільярда людей. (На той час населення Сполучених Штатів налічувало 225 мільйонів). Та навіть якщо припустити, що Снайдер обмовився, маючи на увазі, що кожні сорок п’ять секунд помирає один бездомний, це все одно означало б 701 000 померлих безхатченків щороку — приблизно третина всіх смертей у Сполучених Штатах. Гм, дивно. Урешті-решт, коли Снайдера приперли до стінки, він змушений був визнати, що 3 мільйони бездомних — сфабриковане число. Він пояснив це так: мовляв, журналісти напосідали на нього, вимагаючи конкретну цифру, і йому не хотілося, щоби вони пішли, так би мовити, з порожніми руками44.

Сумно — хоча й недивно — дізнаватися, що експерти типу Снайдера можуть бути настільки егоїстичними, що вдаватимуться до брехні. Але ж вони обманюють людей не самі. Журналістам експерти потрібні так само, як експертам — журналісти. Щодня існує потреба чимось заповнювати сторінки газет і телевізійні новини, тому експерт, котрий виголошує інформацію, яка шокує, завжди є бажаним гостем. Журналісти й експерти, працюючи разом, і стають архітекторами значної кількості узвичаєних істин.

Одним з інструментів, придатних для продукування таких постулатів, є також рекламні оголошення. Наприклад, «Лістерин» був винайдений у дев’ятнадцятому сторіччі як сильний антисептик, що використовувався під час хірургічних операцій. Згодом його почали продавати розбавленим як засіб для миття підлоги й ліки від гонореї. Але його зоряна година настала лише в двадцяті роки минулого століття, коли цю речовину почали рекламувати як розчин проти «хронічного галітозу» — цим туманним медичним терміном у ті часи називали неприємний запах із ротової порожнини. Нова реклама «Лістерину» зображала хлопців і дівчат, які хочуть одружитись, але неприємний запах з рота потенційного обранця чи обраниці відвертає їх. «Чи можу