Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

а в майбутньому напишуть романи для дітей наших шановних читачів, ці люди і пов’язані з ними речі стануть такою самою легендою та історією, як Ніневія, 76 Річард Лев’яче Серце чи Джек Шеппард. 77 Для них поштові карети здаватимуться романтичною вигадкою, а четверик гнідих коней - такими казковими, як Буцефал 78 або Чорна Бесс. 79 Ох, як полискувала їхня шерсть, коли стаєнний перед дорогою стягав із них попони! Ох, як вимахували вони хвостами, коли, огорнені парою, із стриманою гідністю звертали на подвір’я чергового заїзду! Та ба, ми вже ніколи більше не почуємо серед ночі дзвінкого ріжка, ніколи більше не побачимо, як злітає вгору рогатка. Та стривайте, куди ж нас усе-таки везе легка, з чотирма внутрішніми місцями карета «Трафальгар»? Краще без зайвих відступів зійдемо в Королевиному Кроулі та поглянемо, як там живеться Ребеці Шарп.

 

Розділ VIII
ПРИВАТНИЙ І КОНФЕДЕЦІЙНИЙ

 

 

«Ребека Шарп до Емілії Седлі,

Рассел-сквер, Лондон.

(Звільнений від оплати. Пітт Кроулі)

 

Найдорожча, наймиліша Еміліє!

З почуттям радості й водночас смутку я беру в руки перо й сідаю писати тобі, люба, сестро. О, яка різниця між сьогоднішнім і вчорашнім днем! Нині я сама, без друзів, а вчора була вдома, з тобою, сестро і я довіку тебе не забуду!

Не буду розповідати, як я плакала й журилася того фатального вечора, коли розлучилася з тобою. Тебе у вівторок чекала радість і щастя поряд з матусею і відданим лицарем, і я весь час уявляла собі, як ти танцюєш у Перкінсів,- безперечно, найкраща дівчина на бенкеті. Я ж поїхала старою каретою до міського будинку Сера Пітта Кроулі, і ваш Джон наостанці добре познущався з мене (що ж, убогих і нещасних можна безкарно ображали). Врешті я опинилась під владою сера Пітта. Мені довелося ночувати на старому моторошному ліжку разом із старою моторошною служницею, яка наглядає за будинком. Цілу ніч я ока не склепила.

Сер Пітт зовсім не такий баронет, як ми, дурні дівчиська, уявляли собі, начитавшись у Чізвіку «Сесілії». 80 Який же він несхожий на лорда Орвіла! 81 Уяви собі присадкуватого, вульгарного, дуже брудного дідка, бідно вбраного в поношених гетрах, що курить жахливу люльку і варить собі в казанку також щось жахливе. Розмовляє він по-простацькому: аби ти почула, як він лаявся зі старою служницею і з найманим візником, що доправив нас до заїзду, звідки їхала карета! В тій кареті мені довелася майже цілу дорогу сидіти нагорі.

Служниця збудила мене вдосвіта, і в заїзді я спершу сіла всередину карети. Та коли ми доїхали до села, що зветься Мокретон, і пустився рясний дощ, то, хочеш - вір, а хочеш - ні, я мусила перебралися на гору. Бо сер Пітт - один із власників цих карет, і коли з’явився новий пасажир до Грязьбері й захотів сісти всередину, я мусила вийти на дощ, але, спасибі йому, якийсь студент із Кембриджа вкутав мене одним із багатьох своїх пальт.

Той студент і кондуктор карети, мабуть, дуже добре знають сера Пітта, бо вдосталь насміялися в нього. Обидва називають його старим кліщем, що означає дуже скупу, жадібну людину, казали, що сер Пітт зроду не дав нікому жодного пенні (я ненавиджу таку ницість), і цей сусід пояснив мені, чому два останні перегони ми їхали так повільно: на козлах сидів сер Пітт, а на цю частину дороги запрягають його коней. «Зате я дам їм жару до самого Мочартопа, коли віжки перейдуть у мої руки»,- сказав він. «І добре зробите, містере Джеку»,- підтримав його кондуктор.

А коли я збагнула, що містер Джек мав намір перебрати віжки до кінця подорожі й зривати свою злість на конях сера Пітта, то, звичайно, й сама засміялася.

Зате в Грязьбері, за чотири милі від Королевиного Кроулі, на нас чекала карета й четверик чудових коней в упряжі з гербами, і ми в’їхали в парк баронета з усією пишнотою. До будинку веде гарна алея на милю завдовжки, а жінка біля вартівні коло в’їзду (там над стовпами красується змія і голуб, що підтримують герб Кроулі), відчиняючи ковану стару залізну браму, схожу на браму в гидотному Чізвіку, весь час кланялася нам.

«Ця олея пролягає на цілу милю,- сказав сер Пітт.- Тут на які шість тисяч хвунтів добірного дерева. Думаєте, це вам дурниці?»

Він так смішно вимовляв «олея» і «хвунт». З нами в кареті їхав якийсь Годсон, його наглядач з Грязьбері, чи що, і вони завели мову про арешт на чиєсь майно і продаж його за борги, про осушування землі і оранку, про орендарів і господарів - я не могла до пуття всього зрозуміти. Сема Майлса спіймано, коли він полював у баронетовому лісі, а Пітера Бейлі нарешті відправлено в робітний дім.

«Так тому й треба,- сказав сер Пітт,- він і його рідня скубуть мене вже сто п’ятдесят років на тій фермі». Мабуть, це якийсь давній орендар, що не міг заплатити оренди. Сер Пітт, звичайно, міг би висловлюватись делікатніше, казати «використовують», а не «скубуть», але багатому баронетові дозволено не дбати про стиль, не те, що вбогим гувернанткам.

Дорогою я помітила стрункий церковний шпиль, що здіймався над старими берестами в парку, а перед ними на галявині серед кількох господарських будівель - старовинний цегляний будинок з високими димарями, весь увитий плющем, тільки вікна блищали проти сонця.

«Це ваша церква?» - спитала я.

«Так, щоб вона запалася,- відповів сер Пітт (тільки він вилаявся гіршим словом).- Як там Б’юті, Годсоне? Б’юті - це мій брат Б’ют,- пояснив він мені.- Мій брат - пастор».

Годсон кивнув головою і сказав: «Боюсь, що йому покращало. Вчора він виїздив на своєму поні оглядати наш хліб».

«Рахував, скільки йому припаде з десятини, щоб його... (він знов вилаявся тим бридким словом). Невже грог не доконає його? Він живучий, як той е-е-е... як його... Мафусаїл!» 82

Містер Годсон зареготав.

«Його сини саме приїхали додому з коледжу й налупцювали Джона Скролінга так, що той мало дуба не врізав».

«Налупцювали мого молодшого охоронця?» - заревів