Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

З кабінету Скалонне лунав ведмежий рик.

— Добринін зранку був, а тепер от Фальдберг репетує,— пояснив Топчій.— У Думі з’явилися нові «документики».

Олександр Петрович аж закашлявся від несподіванки. Цього не очікував. З дверей голови поліції пролунав нетерплячий бас:

— Пане Тюрин! Я чую, що ви на місці, зайдіть до мене.

Сищик витер кров з підборіддя і пішов до Скалонне.

— Це кінець! Мало того, що ви звинуватили чорта — людиноподібного, так тепер виявляється, що він ні до чого! — волав Фальдберг. Жорсткий комір врізався у порослу темним хутром шию, і здавалося, от-от лусне від голосових зусиль.— Містом ширяться чутки, збираються чорносотенці, погромники. Молодчики Голубєва вже влаштовували засідку під моїм будинком. Ви збираєтеся щось робити?

Скалонне розвернувся до відживленого. Від різкого руху, ніби шматки свіжого сала з Бессарабського ринку, підстрибнули великі рожеві щоки. В очах поліцмейстера застигло те саме питання. Куди й подівся запобігливий тон першої зустрічі. Тепер Скалонне вимагав дій від підлеглого.

— Ви кажете, з’явився новий документик. Можна на нього поглянути?

Поліцмейстер простягнув аркуш.

— Сьогодні зранку секретар Шкуро знайшов на столі Фріцика. Той самий дурнуватий текст про права написаного, але дата нова.

— Добринін не заспокоїться, поки не почнуться відверті сутички між людьми і нечистю,— Фальдберг потягнув за тугий комір.

— «Усе написане, видрукуване чи в інший спосіб...— пробурмотів Тюрин, ігноруючи ревіння берсерка.— Тут нове закінчення. „Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді“».

— Маячня! — знову заревів берсерк.— Ці документи не мають ніякого сенсу.

— Фрідриху-Рудольфе Людвиговичу, ви ж знали Фріцика, які справи вас пов’язували? — запитав Тюрин.

Берсерк кілька секунд гучно сапав, здавалося, збирався на думці, а потім несподівано закричав:

— Та як ви смієте? Я — член управи, голова фракції нечисті, звісно, я заходив до секретаріату. Це мої обов’язки як депутата. Я знав Фріцика, як і інших працівників.

— Годі-годі, Олександр Петрович не хотів вас образити. Служба-с,— заспокійливо промимрив Скалонне і підсунув гласному срібну чашу з горішками.

— Якщо ви все не з’ясуєте, то заворушення будуть на вашому сумлінні,— тихіше сказав Фальдберг, грюкнув чашею і вийшов з кабінету.

— Фальдберг ще що, а от Добринін сьогодні зранку мені весь мозок ложкою з’їв, що той кощ. Каже, йому набридли безчинства у Думі,— проказав Скалонне, тільки-но зачинилися двері за берсерком.— Погрожує, що діятиме на свій розсуд. Ви розумієте, що це означає, дорогенький? Завтра люди Голубєва будуть не просто біля будинку Фальдберга вартувати — вони йому ноги переламають. А звинуватять кого? Правильно. Київську поліцію. Мені потрібен результат.

Щойно Тюрин опинився у себе в кабінеті, як кинувся до столу, витягнув перші рішення — і не повірив своїм очам. Замість фальшивого рішення про підряд, яке кілька днів тому йому передав Добринін, і першого рішення «про права написаного», він тримав у руках два однакові документи. Обидва закінчувалися так само, як третій, знайдений сьогодні на столі Фріцика. «Якщо ви і далі ігноруватимете вимоги написаного, букви заберуть важливі документи. Історія зміниться. Всі дізнаються, як було насправді»,— погрожував невідомий фальсифікатор.

Тюрин наказав опломбувати кабінети секретаріату Думи. Навіть забрав до відділку Глафірію Павлівну й Захара Шкура. Секретар був на межі нервового зриву. Дама кусала губи і розпускала дим дорогих когенівських цигарок. Єдине, що міг закинути їй сищик, це марку цигарок. Недопалки, які знайшли у квартирі Фріцика, відповідали куриву Глафірії.

Несподівано у відділок удруге заявився Добринін. Як і Фальдберг, захищав своїх. Сказав, що такі цигарки палить півміста і, зокрема, «милий їм Фальдберг». Тюрин був змушений відпустити затриманих.

— О, і Шкурові пощастило,— Топчій, вистромившись у вікно, коментував, як Добринін саджає працівників секретаріату у прольотку.— Добринін би його самого не забрав, а так з Глафірією Павлівною за компанією. Ефектна фіміна. Навіть дивно, що згодилася жити з таким опецьком. У Думі є й значно імпозантніші.

Олександр Петрович потер скроні. Дія сухого варення минулася, і шрами знову почали свербіти.

— З чого ви взяли, що вони живуть разом?

З того, як Добринін відбивав співробітників, як самовпевнено трималася Глафірія, Тюрин зрозумів, що між ними інтрижка. Гласний і друкарка — нічого дивного, але щоб жити разом?

— Щоб я з цього місця не зійшов,— поклявся Топчій.— Городовий з Думської казав, що це Добринін Глафірію в управу привів. Доти вона працювала секретаркою у якогось професора. Тепер Глафірія тримає гласного на короткій шворці. Кажуть, може, таки дотягне старого цапа до вінця. Хоч він і пручається. Добринін зроду жонатим не був.

Тюрин розклав на столі три однакові документи і тепер уважно вивчав аркуші. З голови досі не вивітрився жах від нічого сновидіння.

— Парфентію Кіндратовичу,— сищик роздратовано поглянув на околодочного і підвівся,— я не розумію, чому ви тут? Шукайте Ідзя!

Олександр Петрович згріб документи і зник за дверима.

*

Музей старожитностей і мистецтв містився на Олександрівській. Вхід прикрашало шість дорійських колон. Обабіч величних сходів лежали кам’яні леви, обвиті зміями. Тюрми уже бував тут у пошуках батька. Але тоді йому сказали, що після розкопок у 1874-му музей не співпрацював з Петром Тюриним, та й жодних експонатів після розкопок не додалося, бо «на Щекавиці нічого не знайшли».

Білетерка незадоволено блиснула пенсне, впізнала поліціянта і поринула у читання. Той, кого він шукав, працював у відділі рукописів, розташованому на нижньому, майже позбавленому природного світла поверсі.

Тюрину довелося поблукати запиленими лабіринтами, поки він знайшов невисокого літнього чоловіка над книгою. Тюрину здалося, що коли він зайшов до кабінету, у протилежні двері вислизнула жінка у густій вуалі.

Чоловік звів на Олександра Петровича маленькі, заховані у старечих зморшках очі — й ахнув. Уже за мить трусив його руку, ніби тільки й чекав на зустріч. Потім наче оговтався, розтиснув долоню і трошки відступив.

— Ми знайомі? — здивувався такому прийому Тюрин.

— Ні,— усміхнувся чоловік. Був схожий на старого єпархіального вчителя, що давно втратив віру у свій фах.— Але ж ви — наша місцева знаменитість. Рідкісний випадок відживлення.

— А ви — Степан Тимофійович Голубєв, професор Університету, видатний історик,— досі з легким сумнівом проказав Тюрин, зазираючи у маленькі очі. Йому пригадався погляд Вальдемара Голубєва у Думі. Обличчя зрадило думки.

— О, ви подумали про мого сина,—