Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

вгадав старий. Мав щонайменше сімдесят.— Ні-ні, я не поділяю його поглядів. Молодість, знаєте. Максималізм, бажання неодмінно знайти достойного супротивника. Я ставлюся до нечисті, як до рівних. Це вносить додаткову напругу в наші з Вальдемаром стосунки. Матері він так і не прийняв,— Голубєв печально посміхнувся.

— Вона, мабуть, була прегарна? — Тюрину здалося, що старий щиро сумує.

— Так. Дуже мила. Страшенно потерпала, що їй не передався дар. На жаль, не міг з нею побратися. Вже був, так би мовити, одружений. Помилки молодості,— зітхнув Голубєв.— Ах, жінки — дивовижні істоти. Мій син цього не розуміє. Але з ваших очей бачу, що й вас торкалася стріла амура. Скажіть,— старий нахилився, і Тюрину здалося, що від нього повіяло Тамариними парфумами,— а після відживлення ви вже... Ви розумієте, про що я?

— Степане Тимофійовичу,— зніяковів Тюрин.— Я, власне, у справі. Потребую вашої професійної консультації.

Голубєв зітхнув: жінки йому були цікавіші за професійні розмови, і показав на стілець.

— Чи траплялися вам випадки несподіваної появи чи зникнення документів? Особливо коли вони були дуже необхідні. Ви розумієте, про що я? — Тюрин уважно подивився на вченого.

Голубєв по-змовницькому посміхнувся, дістав з професорського костюма залізну флягу і простягнув Тюрину. Поліціянт зробив ковток і від задоволення прицмокнув. Це був розведений живий сік.

— Розповім вам одну легенду,— хитро примружився Голубєв і нахилився ближче,— кажуть, у найчорніші періоди історії, коли мир тріщав по швах, люди заручилися підтримкою одного з видів людиноподібних, які мали здатність допомагати у таких делікатних речах.

— Лист Офаніти Бека, що знайшовся у 1892-му, і «Договір про чесність співжиття нечисті з людьми» — справа рук цього виду? — здогадався Тюрин. Голубєв задоволено кивнув, ніби й очікував на здогадливість Тюрина.

— Ви хочете сказати, що знаєте, як було сфальсифіковано лист Офаніти? То, може, поясните і події у Думі? Впевнений, ви про них чули.

— Такий самий запал, як у батька,— осадив його Голубєв і самовпевнено додав: — А листа Офаніти не існує. У 1892-му чутки розпустили, щоб погамувати натовп і виправдати «Договір». Не більше. Хоча ваш батько вірив, що Змій отримав знання у подарунок від виду, «чия стихія непостійність і хитрість»...

Тюрин впізнав цитату з «Легенди про дарунки Змію» з книги Лазаруса. А за цим прийшов спогад про ранковий сон, де він очима Тюрина-старшого бачив розкопки на Щекавиці. Два обличчя — молодого Голубєва з ледь помітною сивиною і цього зовсім білого — злилися в одне. У сні Степан Голубєв витягнув із завалів його батька. Але хіба можна вірити снам?

— Ви брали участь у розкопках могили Змія? — тихо запитав Тюрин.— Що ви там знайшли?

Голубєв подивився в очі поліціянту. Кілька секунд мовчав, а потім безбарвним голосом відповів:

— Нічого. Про це написано десятки монографій і звітів спеціальних слухань. На них є підписи і вашого батька.

— Я... Я його майже не пам’ятаю,— раптом зізнався Тюрин.

— Ви схожі на нього, навіть у цій подобі,— Голубєв торкнувся плеча слідчого, знову дістав живий сік і приязно всміхнувся.— А ця справа у Думі... у вас уже є якісь зачіпки?

— Маємо підозрюваного, щоправда, мертвого.

Від чарівного напою стало легше. Не називаючи імен, Тюрин розповів, що один з працівників секретаріату Думи — чорт-душолов — був знайдений мертвим у себе в квартирі.

— Знаєте, мені от що спало на думку,— очі Голубєва весело блиснули,— мій учень нещодавно видав прецікаву монографію про класифікацію гаспидів нижчого порядку. Ви згадали про склад речей у квартирі чорта. Для душолова це не характерно. Може, в нього був знайомий чорт-лахмітник а чи який родич, що й переховував у нього майно? У чортів таке буває.

Тюрин зацікавився. Він теж звернув увагу на невідповідність, але не подумав про родича-лахмітника.

— І ще одна порада, ви ж заради цього приходили? — підморгнув Голубєв.— Я вам тут казок про Змія наговорив. Але в кожній казці, як-то кажуть, є частка правди. Раджу почитати про малі делікатні види. Взагалі види треба знати. Не тільки люди часом поводяться дивно. Людиноподібними теж можуть керувати пристрасті.

Тюрин не дослухав. Думками вже був у відділку і шукав спосіб дістати чорта-лахмітника.

VI

Тюрин переставив канцелярське приладдя, недбало скинув на стільця теки зі справами і розстелив на столі мапу Києва.

— Й отак просто покаже чорта-лахмітника? — без особливого натхнення запитав він.

— Ясно що. Механізм безвідмовний,— впевнено проказав вовкулака.— Я так глека знайшов, якого один подільський лайдак-лахмітник поцупив.

Олександр Петрович з недовірою глянув на Топчія. Потім зітхнув, збалансував маятник і голосно промовив:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Веретено сіпнулося, трохи відхилилося на південь і повернулося у початкове положення. Топчій підбадьорливо хитнув головою. Ще тричі сищик повторив примовку. Нарешті масний палець Парфентія з жовтим півколом нігтя впевнено тицьнув у мапу.

— Осьдечки наш Ідзьо. Тепера не втече.

Маятник вказав на Бессарабський ринок. Адресний стіл видав, що там розташована крамниця Леона Вікентійовича Ідзиковського.

*

Вивіска ледь вгадувалася з дороги. У захаращеному дворі гуляли кури, колупав долівку чийсь безштанько.

Під гучним прізвищем Ідзиковський ховався сухенький біс-лахмітник нижчого порядку у зношеному, проте чистому костюмі. Пикою подібний на Фріцика, хоч і значно старший. Чорт підсліпувато мружився від запитань гостей, раз по раз протирав окуляри. Ніби це могло виправити тріщину в лівому скельці.

— Так, Фріцик. Мій брат у других,— Ідзьо злякано витріщився на формений кітель.— Не те щоб родичалися. Чорт чорту олію за шкуру заллє, так? Але й носа не вернули. А що, прошу панів, сталося?

Брудна крамничка тріщала від мотлоху. Дірявий посуд, биті глеки, сокира без держака, погризений мишами кошик, засушені лапи, купи одягу незрозумілого походження і призначення, кургани з різнокольорових камінців і скелець, афіша з минулорічного виступу кокотки-сукуба Бальдажі, кілька вже знайомих картин творення з Ліліт і ціла виставка розпарованих голодних черевиків. Але все це, як здалося Тюрину, попри загальний занепад і бруд, мало значно охайніший вигляд, ніж добро у квартирі Фріцика.

— Якщо пану треба, то в мене є чудесна паста,— зловив погляд слідчого крамар і витяг з-під поли бляшанку зі смердючою рідиною.— Раз помастите — і все затягнеться,— кивнув у бік плями на скроні,— як на живому. Прошу пана, як на неживому. Або хоча б не видно буде,— вкрай заплутався чортик.

Топчій, що вже заліз носом у коробочку, незадоволено фиркнув:

— Ич, порадник знайшовся!

—