Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

— Коли бачив востаннє? Та коли. Давно, прошу пана. Фріцик, дякувати Богу, знайшов службу. То де той час узяти? Та й я, самі бачите, не байдикую. А чого це пани питають? — раптом скрикнув Ідзьо.— Щось із Фріциком?

— А ти хіба не знав, бісова душонко,— втрутився вовкулака,— запечатали твого братуня. І чи не отакими ж печатями,— Топчій взяв з полиці й потрусив бляшанку з печатями вигнання й осудливо скривився. Тільки чорти могли торгувати засобами власного знищення.

Чорт затремтів, ніби на нього приснули святою водою. Очі, здавалося, зробилися більшими за скельця.

— То не я! — відчайдушно вереснув лахмітник. Чорти були полохливими видами і найбільше боялися людської тюрми. Для них вона була гіршою за повернення до пекла.

— Слухайте, Ідзю,— під синіми пальцями Тюрина зарипів прилавок.— Ми знаємо, що на прохання Фріцика ви дещо дістали. Ви ж чорт-лахмітник, такі прохання для вас копійчані. Треба тільки знати, що і звідки поцупити. Але через це «дещо» Фріцика вбили. Тому краще вам не запиратися.

Ідзьо злякано кивнув. Весь трясся, немов у пропасниці. Розбиті окуляри з’їхали на блискуче свиняче рило. Щоками потекли сльози.

— Це все жінка,— заломив руки чорт.— Він їй, дурна голова, похвалився, що має брата-лахмітника. А вона зажадала скриньку. Обіцяла натомість душу. А Фріцик вуха розвісив. Прибіг, у ноги падає, каже «вмру, якщо не дістанеш», став згадувати старі борги. Тримав я в нього дещо. То й я згодився. Але я не знав, пеклом клянуся...

— Що за скринька? — Тюрин затамував подих.

— Звичайна дерев’яна скринька. У міському музеї зберігалася, прошу пана, мов який непотріб. Гріх було не взяти.

Ідзьо судомно ковтнув, аж під шкірою, наче жаба, стрибнув гострий борлак.

Дивна переміна зробилася з Топчієм. На подив Тюрина, він підскочив до чорта, схопив його за барки і щосили потрусив.

— О, то це через тебе, бовдуре, мій свояк мало дошки не гризе? — напустився Парфентій.— Голубєв йому все хутро на маківці вискуб. Свояк мій у міському музеї за порядком стежить,— пояснив оторопілому слідчому.— А це все ти, чортеня проклятуще, бий тебе свята Мокрина і святий макогін. Сидить тут, свинячим рилом шморгає, а я кілька днів ту дурну скриньку шукаю.

Тюрин здивовано витріщився на Топчія.

— Ну ви... Потім з вами, Парфентію Кіндратович, договоримо. Кажи швидко, що було у скриньці, поки по-доброму питають? — перевів очі на крамаря.

— Їй-бо нічого,— благально скривився лахмітник.— Порожньо, хіба трохи чорного піску на дні.

Тюрин потер шрам на скроні.

— Фріцик розповідав, навіщо та скринька знадобилася жінці?

— А біс її зна. Торочив, що мамзеля мала принадити якогось пана. Підробити для нього документи абощо. Але скринька, кажу ж, барахло. Зараз і попелу немає...— лахмітник обірвав себе на півслові та спробував сховатися за прилавком. Топчій вивудив чорта, скрутив і наблизив до Тюрина.

— То скринька і зараз у тебе? Як? Її ж Фріцик забрав? — грізно запитав слідчий.

— Не знаю, нічого не знаю. Два дні тому прилетіла. Певно, він відіслав. Може, з мамзелею посварився і вирішив у мене переховати?

Олександр Петрович зловтішно посміхнувся, простяг велику синю долоню і проказав заповітні слова:

— Чортику-чортику, погрався сам — віддай нам.

Досі голосячи, як п’яна відьма з галицького базару, Ідзиковський подався углиб крамнички. Нога в ногу за ним тупцяв Топчій. Нарешті Ідзьо простягнув загорнуту в дрантя скриньку.

— Ось вона, проклятуща.

Тюрин обережно відгорнув край тканини, торкнувся дерев’яної поверхні та прочитав вирізане: «Нехай уся мудрість світу буде твоя». Ці слова супроводжували подарунок Змію від видів, чия стихія — непостійність і хитрість.

«Скринька існує, отже, сон правдивий»,— промайнуло в голові.

— Ти знаєш ту мамзелю? Чому Фріцик називав її «плямка-поцілунок»? — голос прозвучав глухо.

Запитання справило дивне враження на Ідзя. Чорт вирячив очі, раптом почервонів, упав на прилавок і почав битися головою. Тюрин уже подумав, що це чари.

— Плямка-поцілунок. Він же казав про ту плямку. А вона приходила. Печаті купила. А я й продав. То вона ними. Фріцика. А я й продав.

— До вас приходила ця «плямка-поцілунок»? Зможете впізнати? — майже кричав Тюрин.

Ідзиковський невпевнено кивнув.

— Я ж її до того не бачив. І вона, схоже, не знала, що я — Фріцика брат. Він від неї приховував. Не довіряв курві.

— Опишіть.

— Висока, білява, у тонкій світлій сукні, крислатому капелюсі. Дуже гонорова. То вона Фріцика? Я не знав, їй-бо не знав! — Ідзьо знову схопився за голову.

Тюрину уривався терпець. Топчій заскреготів зубами. Був готовий кинутися підганяти чорта кулаками.

— Мала довгу товсту косу,— нарешті видихався Ідзьо.— Нахилилася, коса з’їхала, і позаду на шиї я розгледів маленьку родиму плямку у формі розтулених вуст. Але я ж не знав, що то та сама «плямка-поцілунок», що печаті вона для Фріцика...

*

— Олександре Петровичу, гадки не мав, що крадіжка з музею якимось боком до цієї справи стосується. Свояк туркав і туркав, то я попитав знайомих шніферів[2]. Але який шніфер з доброго дива лізтиме до музею — там самий мотлох,— виправдовувався Топчій.

Ідзиковського посадили до арештантської карети. Лахмітник уособлював усі чортячі біди. Мабуть, уже уявляв теплий прийом у пеклі й першу розмову з загубленим братом.

— Червоні штори, парфуми, як у Тамари,— бурмотів Тюрин, не зважаючи на околодочного.— Дідько, здається, треба їхати до Гінди.

Він обернув до Топчія задоволене обличчя.

— А завтра, якщо мене знову хтось не роздере, і справу закриємо.

VII

Глафірія Павлівна Качур-Бачковська демонстративно заклала ногу за ногу і запалила чергову цигарку. Мундштук поблискував у довгих гарних пальцях. На обличчі вигравала самовпевнена посмішка. Носак черевика нервово розгойдувався. Строга сукня туго обтягувала стан, підкреслюючи виставлений напоказ вигин талії. Повітря в кабінеті реєстраторів загусло від еротичних розрядів. Тюрин силкувався не піддаватися спокусі.

— У поліцію вже злякалися мене тягнути? — Глафірія обвела поглядом кабінет, затягнулася і видихнула цівку диму просто в очі слідчому.

Тюрин зіперся на стіл Фріцика й уважно спостерігав за реєстраторкою.

— Не подобаюся я вам, Глафіріє Павлівно?

— Кому ж такий, як ви, сподобається? — з горла жінки вихопився глухий вульгарний сміх.— А після сьогодні Микола Петрович на вас голого місця не залишить. І будете ви зі своєю синьою пикою-с вуличним приставом.

Тюрин криво посміхнувся.

— Я от ніяк не доберу, моя