Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Розвантаження відбувалось чітко і, десь за годину, все навколо було «завалено» ковбасою. Батьки, перегукуючись з сусідами через тин, виказували один одному, які у них господарські діти.

На другий день якось так трапилось, що я прокинувся раненько і зразу побіг до школи. В садку не було жодної машини. Не було нікого ні з дорослих, ні з дітей. Дійшовши до воріт (зі сторони церкви), я був здивований неймовірним видовищем: частина дороги була засипана червоними тридцятками[29]. Їх було так багато, що я ходив по них наче по листю пізньої осені. Хоч кожен з тих папірців важив ще кілька днів тому майже півмісячної заробітньої плати пересічного робітника, тепер я жодного разу не нагнувся, щоб підняти хоч одного папірця. Підкинувши ногою кілька разів те строкате листя, я понуро поплівся додому.

На якийсь час у місті було тихо. Проте, це так здавалося на перший погляд. Хоч не було звичного ранішнього гаміру обивателів, які пораються в дворі, йдуть на роботу; кудись дівся базарчик у старому місті, не відкривалися крамнички, не «пухкала» парова машина в артілі «Червоний металіст», та кожна оселя жила своїм, тепер дуже уособленим, життям.

Перш за все, в кожному дворі заклопотані були тим, щоб приховати все, що мало якусь цінність: куди діти кожуха, як приховати хромові чоботи, десь притулити велику шерстяну хустку і таке інше. Хто тикав на горищі, хто ховав у клуні між цівками, хто маскував у глибині колишньої криниці.

Не знаю, чи то діти взнавали від дорослих, а швидше дорослі взнавали від нас, підлітків: куди, хто і що заховав.

Як би там не було, моя мама теж вирішила приховати наше добро. Склавши у фібровий чемодан якісь спідниці, сорочки, куски сатину та маркізету і ще щось, вона зав’язала той чемодан мотузкою; завдала мені на плечі і наказала занести це до тьоті Броні, яка жила у селі за п`ять кілометрів від нас. Йшов зі мною й дядько Дмитро, батько Володі, наш сусід. У нього багаж був значно більший, ніж мій. Як я зрозумів, між моєю мамою і сусідами відбувся якийсь обмін послугами. Дмитро Пугач викопав у себе в дворі за хатою глибокий льох, перекрив його хрест–на–хрест досить товстими гиляками з осокора та верби, затенькував бур`яном і засипав все це зверху землею, що залишилась після викопаної ями. Та споруда мала бути сховищем на випадок бомбування міста ворожими літаками, або артилерійськими гарматами. Моїй мамі було сказано, що вона може разом зі мною розраховувати на місце у тому сховищі. Мабуть, і мама, у відповідь на це, запропонувала сусідам скористатися схованкою у своєї сестри.

Та ось ми вдвох йдемо в село навпростець, через городи і стрільбище виходимо на шлях біля самої Вербівки. Далі починалася досить горбиста місцевість. Саме в першому від дороги пагорбку Вербівський колгосп для своїх потреб розробив глиняний кар’єр. Там була дуже добра глина, її було багато. З навколишніх сіл люди потягнулись по глину. Колгоспне керівництво зорієнтувалось, що з того можна мати певний зиск і поставило на виїзді з гірки сторожа.

Тепер: набрав теліжку глини — маєш заплатити десять копійок, набрав воза — плати карбованця, накидав грузову машину — три карбованці.

Коли ми з дядьком Дмитром підійшли до того глинища, то я став очевидцем досить цікавого видовища, суть якого збагнув у повній мірі вже через багато років.

На в’їзді до кар’єру стояв танк. Чого він там опинився, можна було здогадуватись (то була рокадна дорога до однієї з головних магістралей Захід–Схід). Поруч з танком, на колінах, стояв на землі танкіст. Біля його ніг лежали якісь замазюкані залізяки, земля поруч них теж була вкрита мастилом. По всьому було видно, що танкіст вже втратив надію заладнати ті залізяки, бо брав він в руку то одну, то другу, та оглянувши зі всіх сторін, недбало кидав на землю. Чорний комбінезон був нещадно вже поплямований мастилом, шолом зсунувся аж на потилицю. Тільки-но ми підійшли, як танкіст попросив у дядька Дмитра закурити. Той витяг торбинку з тютюном, скрутив самокрутку, добре послинивши краєць паперу, і ткнув в губи танкісту. Той жадібно кілька раз потягнув, руками взяти йому ту цигарку нічого було й думати. Та й все лице танкіста заплямоване масним брудом. В глибині кар’єру, біля стрімкого бурта, якийсь дядько накидував на віз, запряжений конем, глину. Поруч з вантажником стояв сторож досить немічної статури з ціпком в руках. Щось вони там кричали один одному. Більше сторож кричав, а візник кидав глину. Ми ще не розібрали, що то у них за розмова. Накидавши кучугуру глини, візник вйокнув коневі, та добре вперіщивши його батогом, рвучко почвалав на виїзд з глинища.

Колгоспний сторож з останніх сил, захлинаючись своїми ж словами, почав хапатись руками то за вуздечку коня, то за посторонки, то за люшню воза, аби зупинити цей грабіж серед білого дня. Сили були надто нерівні. Було добре видно, що сторож дуже немічний, помітно кульгає, намагається не випустити з рук ціпка, без якого він стане взагалі безпорадним. Візник же — здоровило, йшов рівно, мовчки і напролом, тримаючись однією рукою за торсину воза, а другою хльоскав віжками по крупу конячини.

Лише коли вони наблизились до нас на десяток–півтора кроків, нам стало зрозумілим, що то між ними діється. Сторож все кричав, що той має заплатити за глину один карбованець, що то гроші не йому — сторожеві, а колгоспу, що глинище на колгоспній землі, що він не просто сторож, а офіційна особа і що він несе відповідальність за все те, що діється в кар`єрі. Так вони, борсаючись, вже трохи минули нас. Спочатку ні танкіст, ні дядько Дмитро ніяк не зважали на те, що відбувалося на їхніх очах. Я ж не міг второпати до чого сторожеві той один «рубель», коли за півтора кілометри звідси, у дворі школи, цілий кагат грошей, яких ніхто не думає підняти, хоч одного червоного папірця! Тут же: чому оте здоровило так ганебно поводиться з немічною людиною — не дасть йому одного! карбованця? Нарешті танкіст вигукнув:

— Брось, старик! За мной уже полтысячи километров оставленной земли?

Втрутився й дядько Дмитро: «Чуєш. Федір! Відпусти віжки. Дай Карпові рубля, людина на роботі».

Перекинувся ще кількома словами з танкістом:

— Мои