Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Відказавши танкісту, що у нас з собою нічого такого немає, дядько Дмитро закинув на плечі величезний тлумак, підсобив мені чемодан і пішли тим шляхом, яким я так багато сходив. Дорога та, обсаджена чотирма рядами віковічних лип, йшла і йшла нам під ноги, наче запрошувала до вічної ходи кудись…

В селі, у тьоті, все було звичним для мене. У них на городі теж було викопано щось подібне на сховище, правда без критого верху. Така собі звичайна траншея, яких я досхочу надивився на стрільбищі.

Тут, у селі, я миттю оволодів місцевими «стригунцями», добре пам’ятаючи, скільки разів був ними битий. Я вже казав, що ні в якому разі не можна давати їм згуртуватись. Будь-який об’єднаний гурт був об`єктивно проти мене. Знову ж таки по принципу: я — чужий, вони — свої.

Головне — не залишати їх самих. Ось я і переходив з однієї компанії до другої, кожного разу викликаючи цікавість до себе якимсь випадком; новиною, іграшкою і таке інше. Постійно потрібно було доводити, як легко вдається кинути камінець через весь ставочок: як легко мені видряпатись на височенне дерево, що знизу не мало ні сучка, ні гілочки: як легко долаю «навимашки» ковбаню нашої річки. Тобто, треба було тримати себе весь час у напрузі.

Над селом висіла «рама»: такий собі німецький розвідувальний літак, що в побудові своїй мав два хвости, з`єднані в кінці елеронів поперечиною. Два паралельних хвости, верхня основа яких — крила літака, нижня — згадана вже поперечина, разом периметром своїм нагадували правильний прямокутник. Саме за таких ознак літак прозвали «рамою».

В певну годину над селом зависала «рама». Кажу «висіла», «зависала» тому що літак мав малу швидкість. Він поволі кружляв над селом та довкола, але складалось враження, що він взагалі не рухається, а висить. По ньому нещадно лупили зенітки, строчили кулемети, здіймаючи навколо нього безліч хмаринок біло–жовтуватого кольору, а він все висів і висів, нудно гуркочучи двигунами. Зенітні батареї стояли десь далеко від села, бо і пострілів ми не чули, а ось розрив снарядів навколо літака ми чули і, головне, бачили. Чи то «рама» була надто високо і снаряди не досягали її, чи може захищена була так, що ті постріли були їй ні до чого, але «рама», повисівши в небі якусь годину, летіла із своїм здобутком до себе, щоб потім, заправившись, зависнути знову в безхмарному небі, і так кілька днів. Люди вже наперед вгадували, коли прилетить та «рама». І точно! Хвилина в хвилину, в небі розкочувався нудотний звук «рами».

Казали люди, що той німецький розвідувальник слідкував за перехрестям доріг, яке було кілометрів за двадцять від села. Мабуть, там було якесь пересування військових…

Дещо збуджене такою нагодою, село потроху заспокоїлось, послабилась і наша увага. Знайшовся не менш цікавий об’єкт — колгоспна пасіка. Розташована в центрі села, на вигоні, захищена плетеною з вербового гілля огорожею, пасіка шанобливо обходилася перехожими, а ми, діти, ніколи в думці не мали, що то можна якось туди зайти, або хоч заглянути. З усіх сторін, впритул до пасіки, підступали сади. З ранку до вечора в тих садках гуділи бджоли, несучи з усієї округи черешневий, яблуневий, вишневий нектар. Проходили перші літні дні. Трудівниці минали садки і летіли далі в поле на гречку, до шляху на липи, на луг, застелений різнобарвним цвітом.

Граючи у садку з хлопчаками «у ножика» (садиба належала Лавринюкам, в яких родина тьоті Броні наймала кімнату), ми почули голос:

— Ану, голоштаньки! Повитирайте носи і бігом до стебника.

Над вербовим плотом пасіки нависала голова діла Охріма. Картина була класична — тобто така, яку я бачив вже не раз і на малюнках, і в дійсності: солом’яний широкополий капелюх, кущаві темні брови, з-під яких випромінювався довірливий погляд не бляклих очей, розкішні сиві вуса, тверді, ще не запалі губи, старанно виголене підборіддя. А під ним біла полотняна сорочка.

Ніхто з нас вже нічого не перепитував, всі добре знали, що слід робити. Підхопившись в одну мить, промайнули двором, далі попід церкву і… ми вже біля перелазу. На пасіку не ввійшли, терпляче очікуючи, поки дід Охрім не підійде і сам не проведе нас. Не гаячись, пасічник завів нас до бджільника. Тут була приємна прохолода, в глибині було видно декілька розкритих вуликів, але не було чути щонайменшого дзижчання бджіл. Поруч з ослоном, на якому ми зручно всілись наче горобці на дроті, стояло дві чи три дерев`яні діжки. Витягнувши корок, дідусь, спритно підставляючи поливані квартки, націдив в кожну пахучого і свіжого меду.

Того ж таки дня ми допомагали дідусю Охріму підносити рамки, крутити сепараторну ручку, ходили до криниці по воду, виносили з бджільника (у нас казали — стебник) солом`яні мати, якими на зиму вкривають вулики.

А вже надвечір потягнулись до стебника один за одним дорослі — чомусь тільки жінки. Прийшла Текля Лавренючка, витягла з під фартуха дзбанок, підставила до діжки та й пішла з повним. Прибігла Нюська Боровичка з бутликом, за нею Домка Жебрівська з чугуном, Катерина Дійна з двома глечиками, дідусь Охрім справляв усіх, нічого не промовляючи. Ось уже й другу діжку прийшлось нахиляти… Відчувалось, що добро втратило свою ціну і людина, хоче позбутись його. Може тому і нам не хотілось більше пити того, першого збору меду.

Вночі пройшов сильний дощ. Захмарене вранішнє небо нахилилось мало не до верхівок тополів. Почулися десь далеко зрідка постріли гармати. Вже трохи ближче, у молодій посадці, що піднялася на пагорбі за селом, затріскали рушниці. Та невдовзі все затихло, так же раптово, як і почалося, імла потроху розсіювалася, хмари піднялися, хоч залишались важкими і чорними. Раптом по кутку прокотилось:

— Німці!

Нічого не чути, нікого не видно. Кущі, бур’яни, дерева, огорожі, хати не давали ніякої змоги щось побачити. Майнула думка і… я вже на самій верхівці старої височенної черешні. В цей час з нашого двору почувся лемент:

— Ой, люди добрі! Та чи ви бачили таке? За що ж така кара Господня?

То моя бабуся, вгледівши онука так високо в небі, закликала всіх святих на допомогу. Витягнувши з