Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

— Ти ще довго, шибенику, будеш знущатись наді мною?

Який сором від людей! А, ну, злазь негайно!

Та почала поволі наближатись до тих, хто залишився внизу, забезпечуючи прикриття «розвідника», що видряпався на дерево. Так чи не так, а я скористався тим, що «прикриття» відволікло увагу бабці, і спритно шурнув додому.

Німців все не було. Земля після нічного дощу розкисала, дорога «засвітилася» калюжами. Намагання хоч щось взнати від дорослих були марними — вони відмовчувались, а це ще більше збуджувало нашу цікавість: раз мовчать, то, напевно, щось знають…

Опинившись на містку, почали роздивлятись. Наліво від села дорога йшла вгору, щезаючи за перекатом пагорбу, направо — теж дорога йшла вгору, долаючи такий же високий пагорб.

За нами було село. Потупцювавшись трохи на місточку, ми помітили далеко в полі кількох вершників. Спочатку не можна було розібрати, куди вони рухаються. Та згодом зрозуміли — в нашу сторону. Коли ж ті ще наблизились, то було видно, що вони скрутили трохи вправо від нас і прямують до вершини пагорба, через який пролягає дорога на село.

Вершники були чужими, не наші. Блискучі чорні плащі повністю закривали уніформу військових. А от пілотки на їх головах були не зелені, а сірі. Таких ми ще не бачили. Захолодили нам скроні й оті плащі, їхня незвичність. Тих же два вершники показували руками щось один одному в напрямку села, не звертаючи ніякої уваги на нас. Лише, коли один з них, потягнувши повід на себе, розвернувся конем на місці і, наче, потягнув за собою тих двох — всі вони наблизились до нас і той перший, показав на нас короткою нагайкою, щось пробелькотівши заднім.

За хвилину вони були вже у підніжжя пагорба, прямуючи в ту ж сторону, звідки прийшли.

Ми теж розвернулись і чвалом попрямували в село кожен до своєї оселі. Кожному з нас по–своему відклалась у пам`яті та перша зустріч з німцями, з чужинцями.

На село опускався вечір. Покрутившись у дворі попід вікнами, зайшов у хату. Тут, у кімнаті, було вже зовсім темно. Тонесеньке полум’я свічки, що горіла в кутку під образами, ще більше позначало темноту трьох інших кутків. Бабця стоячи на колінах, скрушно, промовляла молитву, благала Бога простити їй гріхи, захистити рідних та близьких і послати людям мир та спокій. Коли я заходив у кімнату, а бабця молилась — не можна було швендяти туди-сюди, грюкати чимось, розмовляти вголос і т.ін. Та на цей раз я почув в мережеві слів молитви таке з уст бабці, що аж закляк. Бабця просила Господа, щоб він захистив людей від ката Сталіна (!), від убивці Гітлера.

Той стан, в якому були мешканці села, не можна було ніяк оприділити. Кудись ділась сільрада, ніхто нікому нічого не наказував. Люди не йшли на роботу до колгоспу.

Тим часом, Виговським було вирішено, що мені потрібно йти на Вугринівку до мами. Бабця і тьотя були дуже стривожені тим, що не знали як там моя мама. Наказавши все, про що вважали за потрібне, вони «командирували» мене додому.

Та не судилося мені прийти додому вчасно. По дорозі до містечка, вже на самому схилі, набрів я на ДЗОТ (довготривала залізобетонна вогнева точка).

Прямо з-під землі висунулась здоровенна «голова», зверху покрита зеленувато–бурим плішивим волоссям (викладений трав’яний дерн). Скроні змертвіло–сірі (то бічні стінки укріплення з бетону). Як і мало бути, в голові були очі (продовгуваті вузькі отвори — амбразури). Добре викреслений ніс — вертикальне ребро, що утворилося на стику двох скошених стінок — вилиць). За вуха сприймались все ті ж самі скоси землі, з яких висовувалась голова. Обличчя творіння спереду було досить відкрите: високий лоб, глибокі очі…, а вже трохи нижче, то все більше лице закривалось наче башликом, а вже рила носу зовсім занурені в землю.

Вхід до «голови» був з потилиці. Треба було пройти кілька метрів глибокою траншеєю - і попадеш до дверей, які геть були замасковані вже тому, що знаходились нижче рівня землі. Двері до ДЗОТу — то перше, що вразило мене: вони були відкриті навстіж, тому було видно їх товщину. Залізні, з трьома кликами–засовами, кожен з яких защімлював одвірок при допомозі штурвального колеса, всі три яких були змонтовані на внутрішній стіні дверей. Не зважаючи на свою масивність (товщина їхня мало не півметра), двері досить легко «ходили» на завісах, дуже хитро вмонтованих в їхнє нутро. Невеличкі сіни - і знову ж такі самі двері, і теж відкриті навстіж. Ще пару кроків - і я вже всередині «голови». Тільки тут я побачив всю могутність цієї споруди. З амбразур–очей били два пучки денного світла і добре було видно, що стінки ДЗОТу в тих самих амбразурах ще товстіші за сталеві двері. Саме приміщення було досить просторим. У вікнах–амбразурах трохи нижче нижньої площини, наче на підвіконні, було встановлено кулемети. Закріплені на турелях, кулемети легко повертались ліворуч–праворуч, наскільки дозволяв сегмент отвору–амбразури. Підклавши під ноги ящик з кулеметною стрічкою, я досхочу натішився тим, що вчепився в кулеметні ручки, «вицілював» липи над дорогою, казарми військового містечка, телеграфні стовпи, що крокували полем кудись за обрій.

У двох закамарках була сила-силенна усякого військового спорядження. Найбільше запам’ятались стоси ящиків з кулеметними стрічками, купка протигазів та ще якісь скриньки, які я не міг відкрити. Проте, зацікавившись невеличкими коробочками, схожими на шкільний пенал, я таки відкрив деякі з них.

Там лежали звичайнісінькі запали чи то для мін, чи то для гармат.

Обережно висипав із пеналів запали, поклав ті кілька скриньок[30] у випорожнений мною брезентовий мішечок для протигазу, перекинув через плече і попрямував додому.

Поспішаючи, я помітив, що між казармами військового містечка метушаться якісь люди. Деякі з них виходили вже на дорогу, маючи на плечах здоровенні тлумаки; інші нишпорили від однієї будівлі до другої.

Як я потім уторопав, то була друга ступінь грабежу — тепер уже «дикого». Та про це теж трохи пізніше