Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

…Прибіг в хату і ще з порогу заволав:

— А я німців бачив!

Метнулась до дверей мама, причинила їх та, огорнувши мене руками, з видихом проговорила:

— Тихо синку! Ти нікому не казав?

Того вечора мама вже не випустила мене на вулицю. На другий день, виконавши кілька нескладних доручень мами, я трохи загальмував її пильність. Це дало мені змогу покрутитись біля хати у дворі, зайти до сусідів–товаришів.

Минувши Вугринівський міст, за якихось п`ять хвилин я вже був у центрі. Навкруги невеликої площі, яку огортали крамниці, установи, метушилися вкрай заклопотані місцеві жителі та селяни з навколишніх сіл. Все, що можна було винести з отих установ, вигорнути з крамниць, зняти з горищ, витягнути з підвалів, було зроблено вчора.

А сьогодні так, «підмітали». Хтось котив по бруківці залізну бочку з чимось, хтось навантажив свою теліжку чавунними дверцятами для піддувала. Дядько, з випущеною сорочкою, зачепив дротом величезну балію, запаковану кастрюлями, прасками, косами і тягнув цей дредноут через місто. Жінки, хлопці, дівчата, хто з кошиком, хто з торбою, хто з корзиною щось вихоплювали, щось запихали, щось замотували. Ніде нічого не було замкнене, накрите, заховане. Всі двері навстіж, вікна побиті, ляди зірвані.

У нещодавно побудованому універмазі, полиці були голі та на підлозі чого тільки не було…

Запам`ятались пакети–конвертики з синькою. Ніхто тих пакетиків не брав, не взяв і я. А даремно. Через рік на синьку був величезний попит: фарбувати полотно та ще чимало застосування мала та синька.

Будинок за будинком. Дійшов до пошти, то вже нове місто. Тут теж Мамай вже пройшов. Звідусюди звисали обірвані шнури, роззявлені з’єднання клем, мідні штирки контактів. Абонентський щит дивився на мене розбитими скельцями приладів. Звернув увагу на відкриті дверці вмурованої в стіну скриньки. Потягнув за дверцята — скринька захиталась. Не вмурована, а просто вставлена в нішу. Витягнув, обдивився. Майстерно зроблена з фанери скринька, розміром з невеличкий чемоданчик, сподобалась. З нею прийшов додому. Та не дало мені те спокою. Весь час повертався до думки:

«Треба піти у військове містечко, там цікавіше».

Через город, а потім леваду, вийшов з тилу на військове містечко. Забіг у казарму двоповерхову довгу споруду з червоної цегли. Незважаючи на те, що по всьому помешканні не було ніяких закапелків, поперечних стін, а весь простір казарми проглядувався одним поглядом з кінця в кінець. Казарма була наче виголена: голі каркаси двоповерхових металевих ліжок, голі стіни та відлуння від скрипіння віконної рами. Звідти я пішов до підсобних приміщень господарчої частини містечка, до складів. Там помітив з десяток стосів гарних зелених ящиків. Світла в цій коморі було мало.

Підкладаючи раз–за–разом під ящик якийсь уламок дошки, зумів перекантувати його тим важелем до порога.

В середині ящика, впритул один до одного, лежало десять маленьких ящичків, кожен розміром в однокілограмову пачку солі. Вони теж були дерев’яні і пофарбовані в чорний колір.

В ящичку, зручно вмостившись, лежало десять коробочок з цупкого картону. Розчепивши верхні стулки ящичка, витягнув якийсь пакетик з промасленого сірого паперу. Таких пакетиків, трохи більших за сірникову коробку, було десять. Поквапливо розгорнув — на долоні, виблискуючи, лежали цвяхи. Металеві чотиригранні цвяхи. Їхнє призначення було мені добре відоме. Цвяхи не мали головки і були виготовлені «на конус». Такими цвяхами підковували коней: прибивали до кінських копит підкови. Кожна підкова прибивається п’ятьма цвяхами. В кожному пакетику було двадцять ухналів[31].

На тому грабування мною державного майна закінчилось.

Через півстоліття, маючи намір звіритись з кимось своїми спогадами про ті дуже пам’ятні червнево–липневі дні сорок першого, я запитав свого товариша[32], як йому врізалась в пам’ять та картина наступу–відступу.

— А як? Наші тихенько пішли, німці тихенько прийшли. І хоч окремі епізоди вказують на те, що підготовка до оборони все ж таки була, проте якогось дієвого практичного значення вона не мала.

Скажу хоч би про згадувані вже ДОТи. Я вже описав, що собою являла «довготривала вогнева точка». Так от таких ДОТів в самому містечку та на його околицях вздовж правого берега Бугу я знав біля двох десятків. Йшли вони в два ряди. Кожен розміщений був на якомусь узгірку, пагорбі. Деякі були хитро замасковані клунею, хлівом, а то і хатою, тобто, до пори до часу такий ДОТ був захований всередині селянської будівлі.

Укріплення йшли по високому правому березі річки. Лівий берег був пологий, безлісий, з безкінечними левадами, лугами, полями.

Але наступаючий ворог зайшов…

Тут вже не раз згадувалось про військове містечко, яке завжди було зайняте якоюсь військовою частиною. На моїй пам’яті постає то кавалерійський полк, то танковий. З листопада 1939‑го по травень 1941‑го в Хмільнику дислокувався — 680‑й стрілецький полк 169-ї стрілецької дивізії.

10 травня 1941 року, тобто, за півтора місяці до початку війни, полк було виведено з Хмільника. Залишився в військовому містечку лише невеличкий підрозділ для охорони. Треба сказати, що військове містечко було дуже добре побудоване: кілька великих казарм для рядового складу, двоповерховий будинок штабу, столова, лазарет, конюшні, ангари, склади і ще багато різних будівель. Всі інші війська лише «проходили» через Хмільник. Мобілізація проходила так, що майже всі чоловіки (як молоді, так і старші) залишились при своїх домівках. Абсолютна більшість їх була вибита вже в кінці війни, коли місто було звільнено від окупантів, а уцілілі чоловіки влились в ряди наступаючої Радянської Армії.

З перших літніх днів 1941 року над Україною, обширами її степів, лісів і водних плес загриміли небачені бої. Наші війська, відчайдушно обороняючись, відступали, віддавали ворогові міста й села. Маловіри втрачали надію. Патріоти ж, наче гартована сталь, накопичували сили й готували окупантам жорстоку поразку.

Десть з-під Кожухова била німецька артилерійська батарея. Схоже — далекобійна. Снаряди через рівні проміжки часу раз–у–раз перелітали через місто, своєрідно шваргочучи[33], і падали в чистому полі аж біля Митника. За секунду–дві до нас долітали звуки вибухів снарядів. Ми швидко звикли до тієї німецької стрілянини і безпомилково визначали: коли почнуть гармати ревти, скільки зроблять пострілів і коли закінчать.

Одного дня, коли сонце вже наблизилось до обрію і здавалось, що день закінчиться без всяких пригод, над містом, на очах всього люду з`явилось два літаки. Один великий з п’ятикутними зірками на крилах та на хвості, летів низько і поволі. Лінія його польоту була прямою: із Заходу на Схід.