Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Цей літак не робив жодних маневрів. Другий літак — невеличкий, з хрестами, метушився навколо великого то вверх, то вниз, то заскоче з одного боку, то з другого, раз–у–раз постукуючи кулеметними короткими чергами. Короткими попереджуючими кулеметними чергами німець хотів змусити літак повернути назад і змусити приземлитись радянських пілотів на зайнятій фашистами території. Але вони вперто дотримувались курсу — на Схід. Ніякого поєдинку в небі не було. Всі, хто спостерігав ту карусель, хотіли, якось допомогти швидкому літаку. Та не знали чим допомогти. Хотілося крикнути, щоб льотчики ще нижче опустились, може, тоді їх не дістане цей маленький в`юнкий хижак. За хвилину потужний однотонний звук двигунів радянського літака віддалився і зник, чувся ще трохи довше звук фашистського літака.

Про те, що наближається лиха година, неминуче вказувала евакуація деякої частини жителів містечка. В основному, та невеличка частина була з єврейської громади, та й та, що евакуювалась на Схід, вирізнялась ще від інших своїм становищем: директор школи, працівник райвиконкому, керівник якоїсь артілі, установи тощо. Не змогли, або не захотіли евакуюватись деякі члени комуністичної партії, комсомольці, громадські активісти. Деякі з тих, що взяли курс на Схід, з’явились у своїх домівках за якихось кілька днів після приходу німців. Мабуть, не зуміли знайти дороги…

Мобілізували на війну й дядька Яна. Прийшов він додому у Війтівці ранньою весною вже сорок другого року. Поранений. Розказував, що дуже тяжко хворів, хоч рана була легка і швидко загоїлась. Виходила його добра російська родина з глухого села Брянщини.

Чимало мобілізованих у перші дні війни поприходили додому вже через місяць–півтора. Доходили різні чутки щодо їхнього повернення: хто з полону німецького втік, хто до місця призначення не дійшов, у кого частина, в якій служив, була розбита німцями. Дехто визначився з самого початку: не шукати на свою голову гарячого місця, а пересидіти хоч в холодному, зате надійному. Поки що місцева влада була на місці, навіть намагалася організувати пошуки диверсантів, шпигунів, саботажників і ще різного роду ворогів радянської влади. Всі ці люди були винні ще до того, як хтось із місцевих оперуповноважених намагався довести їхню вину.

Таких затримували, оточували вартою і допитували, допитували, аж поки самим допитувачам не доводилось кудись тікати, евакуюватись, переховуватись. І вони, врешті-решт, самі опинялись в ролі тих, яких затримували, оточували вартою і допитували, допитували…

Щоб добряче дошкулити ворогові та не дати змоги задарма скористатись здобутками соціалістичної власності, було вирішено випустити воду з Будківського ставка, спалити житлові корпуси військового містечка, вилити з чанів маслозаводу всю сировину у річку. Ще ходили чутки, що на чавунно–ливарному в печах зробили «козла», а на птахофермі побили всі яйця. Більше важливих об`єктів для знищення в Хмільнику просто не було. Досить того, що й ті, про які я згадав, завдали людям чимало клопоту в зв`язку з їхньою ліквідацією. Як тільки-но зійшла вода в ставку, то й старі, й молоді кинулись збирати рибу, що залишилась в ковбаньках, а то просто в намулі, що вкривав усе дно ставу. Хто в кошик, хто у відро, хто в пелену, а ми, хлопчаки — за пазуху. Напихали ту сріблясту слизьку рибу скільки хто міг і поспішали до своїх дворів.

Ледве впорались зі ставком, як пішов розголос: сметана, маслянка, сир, молоко, кавалки масла, перемішані з сироваткою — все тече у річку.

Бігом до маслозаводу. Схоже я бачив весною. Брудні струмочки з навколишніх полів, збігаючись в один бурхливий потік, стрімко несуть талу воду з кусками льоду, моховицями снігу, до річки. Тут же — потоки від чанів маслозаводу вже за кілька десятків метрів досягали рівчака, а ним — до річки, широке плесо якої було вкрите великими білими плямами сметани, маслянки, а вже на тих білих плямах невеликі жовті цятки — грудки масла. Та що це? Від рівчака відгонило задушливим смородом. Хтось перший розібрався і до нас дійшло: щоб добро не попало ворогові, у чани залили гас.

Ось чому по тій біло–жовтій суміші розходились райдужні кола. Не довелось ворогові ні сметанки попити, ні маслечком поласувати.

Той день, видно, не міг на цьому закінчитись. Хоч дорослі швиденько розійшлись, ми ж все продовжували купчитись на березі, спостерігаючи картину, яку не могла осягнути ні наша уява, ні наш розум. Але видно цим випробуванням ще не дано було закінчитись. Вже почало сутеніти, коли за полігоном здійнялась величезна чорна хмара, а згодом її стали підпирати знизу стовпи червоного полум`я. Горіли житлові корпуси військового містечка, горіли командирські квартири, в яких ще кілька днів тому жили люди. Ніхто не квапився зарадити страшному лихові. Ніхто не біг з багром, не спішив з відрами, не дзеленькотіли тривожно по бруківці кінські упряжки з величезними діжками води. Все навкруги було німотним. Ця німота лише підсилювалась потріскуванням горілої деревини, обрушенням міжповерхових перекриттів. Горіло всю ніч. На ранок з таких гарних і справних будинків залишились цегляні основи, звисаючі на трубах опалювальні чавунні батареї, металеве сплетіння решіток сходових поручнів.

Поки дорослі були зайняті своїми клопотами, Аркадій Скочинський (Кадік), виказав вголос, що було б непогано збігати за Січкарівку та наскубати молоденького гороху, якого там ціле поле. Поки ми втрьох (був ще Гриша Тесля (Тесик), тюпали через Нове Місто і Слободу на січкарівське поле, кожен вже обмірковував, де буде «його» ділянка і як він з нею впорається. Молоденькі світло-зелені стручки гороху легко відкривали свою середину, в якій зручно вмостились 5 чи 6 солодкуватих кульок. Та й саму шкоринку можна було їсти, якщо вміло видерти пасмо, що скріплювало обидві стулки стручка.

На