Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

широкому лузі, від нас за кілометр–півтора, неподалік від залізничної станції, паслося велике стадо корів. Видно було і декілька коней, біля яких здіймались гори білого диму. Погоничі зупинились перепочити, почали щось куховарити. Зручно вмостившись на вибраній кожним з нас «своїй» ділянці, ми зосереджено «паслись» в горосі. Невдовзі почулося наче гудіння джмеля, далі за цим воно почало наростати, і вже наступної миті добре чувся вже знайомий[34] нам характерний звук німецьких літаків. Їх було шість. Стало зрозумілим: летять бомбити залізничну станцію.

Навколо ні рівчака, ні копанки, ні деревця — безкрає поле. Лежачи на животі, в горосі, я все ж таки «пас» з-під лоба за тими літаками. Чітко дотримуючись певного строю, шістка летіла «гю–три». Вже вони над станцією, вже минають її, а зенітки мовчать. Ми добре знали, що в Широкій Греблі була зенітна батарея; не раз вона вже давала про себе знати. Та на цей раз жодного пострілу. Чи то команда їм була така, чи самих зеніток там вже не було… А шістка вже минала околиці міста, прямуючи, мабуть, на Козятин.

Раптом один крайній літак з ближчої трійки «ліг» на ліве крило, зробив крутий віраж, і, вирівнявши курс, почав полого опускатись, цілячи носом у трьох радянських хлопчаків, які собі думали, що сховаються від німецького люфтвафе у заростях гороху.

Майнула думка, що фашист цілить тільки в мене, слідкує тільки за мною. Я виразно бачив два тремтячі диски повітря, створених пропелерами двигунів. Крила літака щомиті збільшувались і в цей час з нього висипалася жменька чорних горошин.

Хіба можна дитячими долонями заслонити свою голову від важкого заліза? Хіба може дитина зусиллям ще такого немічного свого духу втиснути своє тіло в землю–матір? Хіба вже знає дитина такі слова, щоб відвернути вселенську напасть?

Притиснувши руками голову до землі, всім тілом намагаючись влізти, просунутись в землю, відшукуючи водночас слова своєї мами, батька, своїх бабусь і дідусів, якими молились, якими благали, щоб захистити всіх від лиха, горя, напасті…

За деякий час прийшов до тями. Ще трохи полежав, потім підвів голову, сперся на руки і випростався. Все навколо було таким же звичним і зрозумілим, як і до того, коли з`явились літаки. Голубе небо з поодинокими хмаринками, яскраве сонце, на тому ж місці гурт худоби, все там же розпряжені декілька коней відганяють хвостами уїдливих ґедзів. Та почала впадати в очі і певна зміна краєвиду: досить чіткою смугою через все поле впродовж позначились викиди свіжої землі, над якими піднімався догори сивий димок. І тут, ближче до нас, і далі аж до пагорба, біля димлячих вирвів лежали побиті, пошматовані корови. Весь простір, все видовище було огорнуте цілковитою тишею. Опинилися поруч і мої друзі. Тесик, з опущеними руками, плакав. Я бачив, як від його сліз зробились на обличчі дві світлі борозни. А Кадік, вказуючи на мене правицею, чомусь реготав, закидуючи голову і тупцюючи ногами. Поєднані спільним жахом, ми, не домовляючись, задріботіли до самого млина Залевського. Перша думка, яка майнула в моїй голові, коли я прокинувся: як там Кадік і Тесик? Як вони повелися, коли прийшли додому? Що і наскільки більше знають їхні батьки, ніж моя мама?

Тут треба сказати про те, як ставилась моя мама до тих «пригод», що траплялись в моєму дитячому житті. Немає ніякою сенсу вишукувати якісь особливості у цих стосунках. Тут було все ясно. Як би я не потерпів — винен у цьому я.

Ось і намір мій цього разу був спрямований на одне: що знають про нашу пригоду в родині Теслів і Скочинських? Більше або менше того, що знає моя мама? Треба збігати до Бориса Панасюка (сусіда Тесика і Кадіка) і від нього взнати, що там робиться. Для цього потрібно було перебігти місточок і вже в наступному порядку будинків тієї ж вулиці була хата Панасюків.

Пробігаючи стежкою біля Порубинського колгоспу раптом угледів дві постаті, які йшли серединою дороги мені на зустріч.

Першою постаттю був червоноармієць.

Босий. Розв’язані стрілки штанів–галіфе хльоскали почергово то одну, то другу ногу в такт ходи полоненого. Зелена (захисного кольору) гімнастерка була витягнута поверх штанів, комірні ґудзики розстебнуті, за відворотами добре споглядалась білизна сорочки. Петлиці без знаків. Військова форма не з «діагоналу», а з «хебе». З того я зробив висновок, що то не червоний командир. Руки полонений тримав за спиною, лице спітніле, зашмароване. Голову, без звичної пілотки, стрижену «під нуль», червоноармієць тримав високо, не крутив нею, дивився прямо, поверх всього і всіх. За ним, кроків за два і трохи збоку, прямувала друга постать. Суцільно чорна. Чорні з лискучими халявами чоботи. Чорні штани, з хвацько заправленими в раструби чобіт ногавицями. Чорний, виголений паском френч, з накладними кишенями на грудях і стегнах. Чорний кашкет з дивовижно задертою догори тулією і таким же лискучим, як халяви, козирком, опущеним донизу так круто, що зовсім не було видно очей постаті.

Кобура револьвера знаходилась не позаду правого бедра (як у наших командирів), а під лівою рукою. Сам револьвер був застромлений спереду за широкий чорний пасок, а покладена на нього рука надавала постаті погрожуючого вигляду. Згодом я зрозумів, що це.

Прибігши до себе в двір, я почув від мами:

— Де ти ходиш, біда моя? Он німці вже біля Вугринівської церкви! З двору ані кроку! Ти чуєш, що я тобі сказала? Чув я добре, що мама наказувала. Трохи повештався по двору, чимось відволіклась мама і… вже я біля Вугринівської церкви. Невеличкий майданчик біля головних воріт церковної огорожі утворився перехрестям доріг: одна з них вела із заходу на схід (Проскурів — Київ), друга місцева — з півночі на південь. До того ж перехрестя це