Читати книгу - "Третій фронт"

Вона спробувала вдарити мене ще раз, але цього разу я був насторожі й відхилився від її ноги.

— У вас добра розтяжка, мадемуазель!

— Добра, добра! І я тебе дістану! — Вона спробувала вирватися, але Бухгалтер був міцний хлопець. Тримав її, вона вдарила його по нозі й засичала. — Що це?

— Протез, — пояснив я. Підняв штанину Бухгалтеру. Даніела здивовано роздивлялася.

— Ти воював? — спитала вона Бухгалтера.

— Так. Добровольчі загони. Потрапив у полон, утік, поранили. Швидко вийти до наших не вдалося, ліків із собою не було, почалося запалення, і ногу довелося відрізати.

Вона подивилася на Бухгалтера, а потім на мене.

— І що вам потрібно?

— Ваш спів.

— Що? — Вона здивувалася.

— Ваш спів.

— Ви хочете концерт задарма? — Дівчина аж скривилася.

— Ні, ми заплатимо, просто концерт буде досить незвичайний.

— Це як?

— Ви співатимете чудовиську.

Даніела довго дивилася на мене.

— Ти теж воював? — спитала нарешті.

— Ні, я — вчений.

— Божевільний учений?

— Дехто так вважає, але це неправда.

— Які ще, в біса, чудовиська?

— Одне чудовисько. Його звати Шпиль, ми зараз до нього їдемо. — Кивнув у вікно, за яким миготіли лани та лісосмуги.

— І для чого мені співати перед цим… як його?

— Шпилем, — підказав я.

— Ну так, Шпилем. Для чого?

— Щоб урятувати Україну.

Вона усміхнулася, подивилася на мене, потім на Бухгалтера. Ми були серйозні. Не до жартів.

— Врятувати Україну? — перепитала вона.

— Так.

— І яким же чином порятунок України може залежати від співу чудовиську? — Даніела зневажливо посміхнулася.

— Нам треба виманити Шпиля з його нори.

— Нори? Він що, хом'як чи щур?

— Він — велетень. Більше п'яти метрів зросту, кілька метрів завтовшки, з надзвичайно потужними руками та ногами. Він може перевертати вантажівки й танки, він може кинути гармату на кілька сотень метрів.

— Що це за дурня? Хлопчики, ви грибів якихось об'їлися?

— Ні, скоро ви самі все побачите.

— Слухайте, ви точно божевільні! Чи придурюєтеся? Для чого ви викрали мене насправді? Щоб отримати викуп, так?

— Ось десять тисяч гривень. Не думаю, що ваш гонорар за концерт більший. — Я подав їй пачку з грошима. Даніела очманіло узяла гроші, роздивлялася їх. — Це наша плата. За неї ви зробите те, що ми просимо: заспіваєте, виманите чудовисько і дасте можливість нам вплинути на нього.

Вона дивилася на гроші. Потім розділила пачку, перевірила, чи не різана газета всередині. Взяла одну купюру, подивилася її на світло. Гроші були справжні. Це дуже здивувало Даніелу.

— Ось тут праворуч, — наказав я Мовчуну. Ми з’їхали на путівець і покотилися в бік пагорбів, помітних удалині.

— А ви не сепари якісь? — спитала Даніела.

— Ви десь чули про сепарів, які розмовляють українською?

— Може, ви російські шпигуни?

— Ні, ось наші документи. — Я показав їй перепустку і наказ усім органам влади допомагати нам. Вона почитала.

— Ви справді щось робите для України? — спитала нарешті.

— Ми рятуємо її.

— І що, не можна було мене попросити, а не викрадати?

— Даніело, в нас немає часу, і ми не могли ризикувати. Діяли так, щоб гарантовано вас привезти сюди. Вибачте, але у нас не було іншого виходу.

— Гаразд, — кивнула вона. — Можна мене відпустити?

— Так, вибачте. — Бухгалтер, який тримав її за талію, забрав руки й відсів.

— Що мені треба співати?

— Якусь народну пісню, бажано сумну. Таку, щоб голос тремтів і сльози на очах. Знаєте такі?

— Знайду, — кивнула вона.

— Попереду село, — сказав Мовчун.

— Зупинишся біля житлової хати, — попросив я. Перші чотири були покинуті, стали біля п’ятої. Я вийшов. Постукав у ворота. У дворі загавкало собача. — Хазяїне! — покликав я.

Вийшла якась бабця, я поговорив із нею, купив дві трилітрові банки сала, проїхали ще десяток хат, в одній купив пластиковий бідон самогону. Скуштував трохи сам.

— Та хороший самогон, я ж колишній учитель хімії, я все по науці роблю! — сказав господар, чоловік років під сімдесят, сивий, тлустий, із паличкою, у старій картатій сорочці.

— Ох, міцна штука! — кивнув я і аж закректав, бо самогон був градусів шістдесят, не менше.

— У мене завжди беруть, коли до жертви готуються, — кивнув дід. — А ви куди їдете? — він зацікавлено роздивлявся Даніелу, що визирала з вікна.

— Та, вирішили відпочити на природі. — Я підморгнув діду, і ми поїхали. Не в той бік, я вирішив трохи поплутати сліди. Їздили путівцями. Добре, що калюжі вже здебільшого висохли й багнюки було небагато.

— Для чого нам самогон і сало? — спитала трохи приголомшена Даніела.

— Це для чудовиська.

— Ти хочеш його напоїти?

— І не тільки. Пізніше самі все побачите.

Ми доїхали до краю пагорбів. Нагору колись вела дорога, але зараз вона заросла великими деревами, які своїм міцним корінням вивертали бруківку.

— Далі пішки. Ідемо тихо, не розмовляємо. Не куріть, не телефонуйте, — попередив я.

Усі кивнули. Ми пройшлися кущами, побачили стежку, що вела нагору. Піднімалися нею. Я трохи засапався, хоча ніс лише власний наплічник з інструментом, а хлопці тягли зброю, спирт і сало, але їм було хоч би що. Бійці в напрочуд добрій фізичній формі. Наказав перепочити. Ми всілися на поваленому дереві, що лежало на краю великої ями.

— Я трохи розповім про Шпиля, щоб не було питань. Отже, це велетень. Справжній велетень, заввишки ось із цю сосну. Дуже сильний. Він може стрибати на півсотні метрів, руками легко розриває якірні ланцюги. Кулі його не беруть, снаряди відколупують невеличкі шматки, але спробуй ще в нього влучити. Має грубе обличчя, величезні зуби, які можуть перекусити товсту дерев’яну колоду, і величезні кулаки.

— Звідки він узявся? — спитала Даніела, якій моя розповідь помітно не сподобалася.

— Колись, іще задовго до революції, тут жив барон фон Шпіл, великий місцевий землевласник, який володів тисячами десятин ріллі та лісів. Під час заворушень 1905 року селяни, які хотіли отримати від пана більше землі, дістали канчуків від надісланих козаків. Почекали, поки козаки повернуть у повіт, і підпалили палац барона, що стояв у селі. Сталася трагедія, бо у вогнищі загинули дружина барона і двоє маленьких дітей. Сам барон дивом урятувався, з важкими опіками потрапив до лікарні. Ця біда вплинула на психіку бідолахи, який зненавидів селян. Його не задовольнили суд, розстріл кількох заколотників і заслання до Сибіру ще двох десятків. Барон сказав, що не житиме в селі, вирішив будувати будинок на цих пагорбах. Проклав туди дорогу, щоб завозити будівельні матеріали. Принципово не наймав місцевих селян — привозив артілі з Білгорода чи Катеринослава. Але місцеві почали нападати на заїжджих робітників і фактично зупинили будівництво. Вимагали дати роботу, але