Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Зоя судомно думала, що ж вона може взяти з собою, оскільки це не її будинок, та й речей вони з Ладою не встигли їй придбати, виявилось, що дівчині нічого взяти з собою.

Відкриваючи одну шафу за іншою, вона те й діло натрапляла на поодинокі Ладині речі.

— Пані, — Звернулась до неї хатня робітниця, яка помітила дивну метушню, не властиві гості її господаря. — Я можу вам чимось допомогти?

Зоя злякано підстрибнула на місці, почувши її голос. Жінка стояла у дверях, не ризикуючи зайти до молодої дівчини. Вона пам’ятала настанову господаря, він чітко дав їй знати, що як помітить щось підозріле, то варто одразу його про це повідомити. Але зараз вона не знала як вчинити.

— Що? — Перепитала Зоя. — Ні, дякую, я сама впораюсь. Лада казала, що я можу використати деякі з її речей. Ми не встигли придбати щось мені.

Зоя на ходу придумувала відмазку, аби тільки жінка нічого не запідозрила.

— Справді? — Протягнула та. — Тоді добре.

Дівчина полегшено видихнула після того, як жінка пішла з її кімнати, задовольнившись відповіддю.

Вона знайшла невелику спортивну сумку, яку власниця, певне, використовувала для походів до спортзалу. Їй вона була як ніколи принагідна.

Зоя взяла з собою легенький светрик, зеленого кольору, який був дещо великий для такої тендітної дівчини, та він би допоміг їй зігрітись в холодні осінні вечори. Стареньку куртку вона вирішила одягнути на себе, все ж дощі, які лили за вікном не були теплими, а промокнути до нитки не входило в плани дівчини.

Закинувши в сумку ще дві пари штанів, до яких необхідно було знайти ремінь, дівчина, визирнула з кімнати, перевіряючи чи немає нікого, кому вона б могла потрапити на очі.

Переконавшись в тому, що горизонт чистий, вона тихенько вийшла, прикривши за собою двері. Правду кажучи, Зоя важко уявляла як вийде за межі подвір’я, бо далі аніж сам будинок вона не заходила, а тому зараз їй довелося діяти наосліп.

Дівчина не знала, проте здогадувалась, що будинок охоронятимуть, такі статки просто зобов’язані стерегти, інакше їх захоче привласнити хтось інший. Червоні, наприклад, часто займались подібним. Грабежі були звичним для них заняттям.

Та на щастя, поки вона кралась, ніхто не трапився дівчині на шляху. Тай ворота чомусь були відчинені. А на вулиці взагалі ні душі, наче й не живе тут ніхто. Це дивувало її, проте Зоя не мала часу задумуватись над цим. Їй необхідно було якомога швидше покинути цей будинок, цих людей, вона більше не буде жертвою обставин. І якщо їй судилося, щоб вона проживати нікчемне життя, то нехай так і буде, але дівчина твердо вирішила, що не дасть комусь керувати своїм життям та своїм тілом.

Перші перешкоди вона пройшла успішно, вибравшись за межі подвір’я, дівчина щосили побігла у напрямку лісу, сподіваючись, що в такому разі її ніхто не помітить.

Осінні дерева встигли просочитись вологою, а тому й виглядали зловісно. Холод пронизував тіло дівчини, вона куталась в Ладину куртку, однак та не гріла. Чим далі Зоя заходила в ліс, тим більше її у свої володіння захоплювала паніка.

Дівчина вже сумнівалась в правильності свого рішення. Куди вона зараз подасться?А як раптом натрапить на злочинців? Ці питання дедалі частіше крутились в її голові. Та Зоя старалась відганяти їх від себе, нагадуючи собі, заради чого вона тікала…

Крок за кроком, дівчина перетинала невідомий їй ліс. Десь вдалині вона чула звуки проїжджаючих автомобілів, це давало їй стимулу рухатись в правильному напрямку. І вона мала рацію, згодом дівчина побачила дорогу, вона була пустою, а на вулиці вже смерклося.

Йти вздовж дороги не було найкращим рішенням, однак іншого виходу не було. Постійно оглядаючись, Зоя вперто йшла вперед. Вона здогадувалась, що в тому будинку вже виявили її зникнення. А тому, їй варто бути в рази обережніше.

Однак дівчина враз заціпеніла, коли поруч з нею загальмував автомобіль. Вона навмисне ігнорувала водія, який вигукував їй щось із салону. Та доля була не на її боці, бо дівчині довелося зупинитися, оскільки той самий водій перегородив їй дорогу своєю автівкою.

— Стривай, — крикнув їй чоловік, який встиг вистрибнути на дорогу.

— Облиште мене, — вигукнула Зоя.

— Не можу! — Не здавався незнайомець.

Зоя після його слів ризикнула повернути до нього голові, і яким було її здивування коли вона побачила перед собою чоловіка, з яким вже зустрічалась раніше. Він той, кого Чорний називав братом.

— Привіт, — Гордовито промовив він.

Дівчина враз відсахнулась від нього. Її знайшли, тепер її знову повернуть до Андрія.

— Я не повернусь! — Викрикнула дівчина на його привітання.

— Заспокойся, — з награною байдужістю протягнув той. — Мені байдуже, чи повернешся ти, чи ні. Я побачив знайоме обличчя - загальмував. Все.

Дівчина недовірливо косилась на чоловіка, заклякши від страху. В той час, як Червоний з цікавістю спостерігав за нею.

— Як так вийшло, що така пташка вилетіла з клітки? — Він сперся на свій автомобіль, і витягнув цигарку з кишені, підпалюючи її.

— Клітку не закрили, — тремтячим голосом відповіла Зоя.

Чоловік хрипло засміявся, оцінивши жарт дівчини.

— Тиснула на тебе та клітка? — Продовжував випитувати Віктор.

— Чого вам треба? — Зої набридло слухати його пусті балачки. Вона намірена закінчити розмову, і якщо він дозволить, піти собі геть.

— Допомогти тобі? — Не те спитав, не те констатував факт чоловік.

— Досить, мені вистачило добрих самаритян. Мені не потрібна допомога! — Зоя відійшла на крок вбік. — А тепер, з вашого дозволу, я піду.

Тільки дівчина зібралась обійти чоловіка, як він знову загородив їй дорогу. Вираз його обличчя з глузуючого став суворим. Якщо врахувати, що він з касти Червоних, а вона дівчина, яка втекла з дому його брата, з яким в нього не найкращі відносини, то їй варто було його боятись.

— Стояти! — Майже прогарчав чоловік. — Нікуди ти не підеш, пташко.

— Але…

Зоя намагалась вирватись з його міцної хватки, та як тільки він доторкнувся до її оголеної шкіри, як всю дівчину прострілив невимовний біль. Вона закричала, але чоловік її не відпустив.

— Потерпиш, — Прошепотів він, закидуючи її на заднє сидіння автомобіля.

Він знав який вплив мав на неї, і що вона відчувала, бо стикався вже з фіолетовими. Звісно ця каста не була для нього загадкою, а тому чоловік знав, що потрібно робити, аби завдати найменшої шкоди.

Віктору було цікаво чому ця дівчина втекла з будинку його брата-тюхтія, яким він вважав його все їхнє дитинство. Вже друга пташка від нього втікала…

Приємно.

Чоловік спокійно вів автомобіль в бік до свого лігва, в якому мешкав останні десять років. Там він і працював, там його хлопці, його команда, його справжня родина. Доля дівчини, що лежала на задніх сидіннях його автівки не хвилювала чоловіка, він знав, що вона оклигає, а тому не звертав на неї ніякої уваги.

Минаючи сосновий ліс, запах від якого просочився, здавалось, і в салон, він зателефонував своєму помічнику, аби той підготувався до його приїзду, та повідомив, що знайшов якщо не скарб, то важіль впливу на його брата.

Заінтригувавши помічника, чоловік бридко засміявся, він пообіцяв, що буде найближчим часом, та наказав його чекати.

Віктор був задоволений своєю знахідкою, бо знав, якщо він не помилявся, і його висновки були правдивими, то Андрій є донором цієї пташки, а тому чудово уявляв її вплив на брата. Бути пов’язаним з кимось беззахисним найбільша дурість, яку міг би утнути Андрій. Та доля була несправедлива до нього, що невимовно тішила.

Живучи все життя в тіні старшого брата, яким завжди пишались батьки, автоматично почнеш його ненавидіти. А коли він забирає в тебе жінку, ненависть лише посилюється...

Ця пташка, може завдати його брату вирішального удару. Не сама, звісно, з його допомогою. Віктору цікаво було дізнатись, що ж зараз відчував Андрій. Чи відчував він страх? Страх перед тим, які муки йому доведеться пережити. Чи буде страждати разом з цією дівчиною, відчуваючи все те що й вона?

Чоловік тарабанив по керму, рахуючи кожну пройдену милю. Йому кортіло вже поговорити з братом.

Заїжджаючи на територію власного подвір’я, чоловік помітив, що його знахідка досі не прийшла до тями. Це його здивувало, бо такої реакції він не очікував. Аби жива була…

— Вікторе! — кивнув чоловіку його помічник. — Ти запізнився.

— Зате дивись, що я привіз. — Віктор відкрив задні двері, показуючи непритомну дівчину.

— З яких пір ми займаємось дівчатами? Здається не наша стихія.

— Це, Сергію, не просто дівчина, це мій щасливий білет - спосіб поквитатися з братом.

Віктор хлопнув помічника по плечу, наказавши занести її в будинок, і старатись не торкатись оголених частин тіла, і пішов собі геть, радісно насвистуючи якусь, лише йому відому, мелодію.

— Ходи сюди, кралечко, — бурмотів собі під ніс Сергій. Він дослухався до поради свого керівника, бо підняв дівчину на руки максимально обережно.

Чоловік спиною до себе притиснув її до себе, змушуючи її голову вільно бовтатись попереду.

— Важка, — кряхтів чоловік, поки доніс її до будинку. Вирішивши, що доречним буде покласти дівчину в кімнаті свого господаря, чоловік заніс її всередину. Але як тільки він кинув її на ліжко, йому відкрилась частина обличчя дівчини.

Обличчя, яке він пам’ятав з підліткового віку. Обличчя дівчини через яку він сходив з розуму кожного разу, як тільки бачив її перед очима. Та, яка безсердечно нанесла йому, хоч і не смертельні, але все ж рани.

— Ти… — прошепотів він. — Моя сестра? Зоя?