Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Соня підійшла й зазирнула в текст. Не мала звички читати особисте, але судячи з його обличчя, він не хоче виносити біль на самоті. Почерк був страшенно знайомим, таке неможливо ні з чим сплутати. Писала Міла незадовго до смерті, але прийшло воно тільки зараз.

"Анатолію Геннадійовичу, ви завжди були для мене мудрим наставником і рятівником. Я пишаюся вами та вашою роботою, але зайва довіра все погубить. Ви заслуговуєте на правду.

Ваша дружина і є той самий зрадник. А справжній батько Віки - ваш головний ворог".

- Вона мені все життя брехала, - лють у його голосі повільно наростала. Незабаром він не зміг стримуватися і закричав. - Я вб'ю її! З-під землі дістану!

173

Ольга сиділа у вітальні з ноутбуком, коли пролунав дзвінок Соні. Відповівши, вона не почула нічого конкретного, встигла було подумати, що випадково набрали, але в останню мить, коли йшлося про зрадників, зрозуміла, що її викрили й треба тікати. Зачинила ноутбук, схопила сумку і зникла.

Повернувши за кут, вона чула, як головною дорогою проїжджає автівка; ймовірно, її чоловіка - більше туди ніхто не поїде. Але Менгеле так поспішав додому, що не відривав очей від дороги та пропустив найголовніше.

Щоправда, вона не знала куди йти, скрізь небезпечно. В підсумку пішла до Павука. У будинок, де все почалося. Днями вони повернулися, а чоловік не стане там шукати, не повірить, що все може бути так просто. В цьому й розрахунок.

- Де Микола? - в будинок увірвався Максим.

Вони з Ольгою приїхали одночасно, де зібралися всі, і в обох виникло одне запитання.

- До тещі поїхав, - відповів Кирило, що на відміну від господаря будинку весь час залишався тут. - Якісь речі хотів забрати.

- Дідько, - Максим схопився за голову. - Вона ж здасть його і...

Віра взяла його за плечі:

- З ним усе буде добре, він скоро повернеться.

- Він поїхав один. Якого біса?

- У нього сина вбили в тому будинку! Думаєш, йому не слід було там з'являтися? Він доросла людина і сам розбереться.

- Він поїхав без зброї, - до них підійшов Кирило. У руці крутив пістолет, який друг забув удома.

- Поїхали, - скомандував Максим. Розумів, що це може погано закінчитися і не збирався чекати. - Віро, Артеме, поїхали.

- Я з вами, - Ольга сіпнулася до дверей.

Ніхто не заперечував.

- А я? - нагадала про себе Соня.

Незважаючи на сьогоднішній день потрясінь, вона не відступала. Поїхавши від Менгеле, одразу примчала до Артема та інших, що збиралися до Павука. Тоді ж вони дізналися про вибух і викриття Ольги. Потрібно було терміново вирішувати, що робити далі, але їхній головний мозок зник.

- Ти залишаєшся, - наказав Артем.

- Я їду, - рішуче зазначила Соня.

- Золотце, це може бути небезпечно.

- Народе, поки ви сперечаєтеся, його можуть убити, - не витримала Віра. - Він слухавку не бере.

- Гаразд, поїхали з нами, - сказав Максим і попрямував до дверей. - Артеме, навчи її пістолетом користуватися.

- Вона вміє, - відгукнувся він.

Чудово пам'ятав їхню першу зустріч, і впевненість Соні, з якою вона тримала зброю, відразу зрозуміло, що стріляти вона вміє.

У дверях Максим обернувся.

- І ще, Соню, зроби вигляд, що ти на боці Менгеле. Він має тобі довіряти.