Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Я зробив жест «увічлива впевненість».

— Якби я залишив меча при собі й переміг, люди подумали б, що Карсерет була дурною, і зненавиділи б мене за те, що я дістав незаслужений ранг. А якби я залишив меча при собі та програв, це стало би приниженням. Ані те, ані те не грає мені на руку, — я по черзі глянув на Шегін і Темпі. — Хіба я помиляюся?

— Тут ти не помиляєшся, — сказала Шегін. — Але Темпі також не помиляється.

— Перемоги слід прагнути завжди, — мовив Темпі. «Твердість».

Шегін повернулася до нього й додала:

— Успіх понад усе. Для успіху не завжди потрібна перемога.

Темпі зробив жест «шаноблива незгода» й відкрив рота для відповіді, але Пенте заговорила першою, перебивши його:

— Квоуте, ти не забився, коли впав?

— Забився, але не сильно, — відповів я та з острахом поворушив спиною. — Може, дістав кілька синців.

— Тобі є що на них нанести?

Я хитнув головою.

Пенте ступила вперед і взяла мене за передпліччя.

— У мене вдома дещо є. Ми залишимо цих двох — хай собі обговорюють летані. Хтось мусить обробити твої ушкодження, — вона взялася лівою рукою за моє передпліччя, тож її слова вирізнялися відсутністю емоційного забарвлення.

— Звісно, — озвалася за мить Шегін, і Темпі квапливо зробив жест «згода». Однак Пенте вже рішуче вела мене донизу.

Ми пройшли десь із чверть милі. При цьому Пенте легенько тримала мене за передпліччя.

Урешті вона заговорила атурською зі своїм характерним легким акцентом.

— Ти забився досить сильно, щоб потребувати якоїсь мазі? — запитала вона.

— Та ні, — визнав я.

— Я так і думала, — сказала вона. — Однак я після програшу в бою рідко бажаю, щоб хтось розказував мені, як я програла, — Пенте зблиснула ледь помітною, потайною усмішкою.

Я всміхнувся у відповідь.

Ми продовжували йти, а Пенте все тримала мене за руку, непомітно ведучи нас через гайок, а відтак — угору вздовж крутої стежки, вирізьбленої в невеликій скелі. Урешті ми прийшли до усамітненої долини, вкритої килимом із диких папавлерів, які квітли серед трави. Їхні розпущені криваво-червоні пелюстки були майже такого самого кольору, як найманський одяг Пенте.

— Вашет розповідала мені, що ви, варвари, маєте дивні ритуали, пов’язані зі статевими зносинами, — мовила Пенте. — Вона казала, що якби я побажала лягти з тобою в ліжко, то мені слід було би привести тебе до квітів, — обвела жестом усе довкола себе. — Ці — найкращі, які я змогла відшукати в цю пору року, — Пенте очікувально поглянула на мене.

— А… — проказав я. — Напевно, Вашет трохи з тебе пожартувала. Чи, може, пожартувала з мене, — Пенте насупилась, і я квапливо продовжив: — Але у варварів дійсно існує чимало ритуалів, які передують статевим зносинам. У нас усе дещо складніше.

Пенте зробила жест «понуре роздратування».

— Мені нема чого дивуватися, — заявила вона. — Усі розповідають історії про варварів. Почасти цього вимагає навчання, щоб я могла непогано триматися поміж ваших. — «Іронічне “однак”». — А позаяк я ще не бувала поміж них, історії також розповідають, щоб подражнити мене.

— Які історії? — запитав я, згадуючи, що чув про Адем і летані до зустрічі з Темпі.

Вона знизала плечима. «Легке зніяковіння».

— Це якась дурня. Кажуть, у варварів усі чоловіки здоровезні, — Пенте показала кудись значно вище за свою голову, зображаючи людину понад сім футів на зріст. — Наден розповідав мені, що ходив до містечка, в якому варвари їли суп із багнюки. Кажуть, варвари ніколи не купаються. Кажуть, варвари п’ють власну сечу, бо вважають, що так проживуть довше, — вона похитала головою, сміючись і показуючи жест «нажа­хана веселість».

— Тобто, — поволі запитав я, — ви своєї сечі не п’єте?

Пенте застигла, так і не досміявшись, і поглянула на мене. Її личко й руки виражали спантеличену, винувату суміш зніяковіння, огиди й недовіри. То був такий чудернацький клубок емоцій, що я мимоволі розсміявся. Коли до неї дійшло, що це жарт, я побачив, як вона розслабилася.

— Розумію, — сказав я. — Ми розповідаємо схожі історії про адемів.

У неї спалахнули очі.

— Ану розкажи, як я розказала тобі. Це справедливо.

З огляду на те, як відреагував Темпі, коли я розповів йому про словесний вогонь і летані, я вирішив поділитися чимось іншим.

— Кажуть, ті, хто приймає червоні шати, ніколи не вступають у статеві зносини. Кажуть, ви вкладаєте цю енергію в кетан, і саме тому ви такі добрі бійці.

Тут Пенте розреготалася.

— Якби це було так, я ніколи не дійшла б до третього каменя, — заявила вона. «Іронічна веселість». — Якби вміння битися давало утримання від статевих зносин, бували б такі дні, коли я навіть кулака не стиснула б.

Тут я відчув, як мій пульс трохи прискорився.

— І все ж, — додала вона, — я здогадуюся, звідки взялася ця історія. Напевно, вони думають, ніби ми не вступаємо у статеві зносини, бо жоден адем не ліг би в ліжко з варваром.

— А… — дещо розчаровано озвався я. — Тоді чому ти привела мене до квітів?

— Тепер ти належиш Адемре, — невимушено мовила вона. — Тепер, гадаю, до тебе звертатиметься багато хто. Ти маєш миле личко, та й важко не зацікавитися твоїм гнівом.

Пенте зупинилася й багатозначно опустила погляд.

— Ну, хіба що ти хворий…

Тут я зашарівся.

— Що?! Ні! Звісно, ні!

— Ти певен?

— Я навчався в Медиці, — дещо сухо пояснив я. — Найвидатнішій медичній школі в цілому світі. Я знаю все про хвороби, які можуть виникнути в людини, про те, як їх виявляти, та про їх лікування.

Пенте скептично поглянула на мене.

— Конкретно в тобі я не сумніваюсь. Але добре відомо, що варвари доволі часто хворіють на статеві недуги.

Я похитав головою.

— Це просто ще одна дурнувата історія. Запевняю тебе: варвари не заразніші за адемів. Ба більше, я гадаю, що ми можемо бути менш заразні.

Вона хитнула головою. Її погляд став серйозним.

— Ні. Тут ти помиляєшся. Скільки зі ста варварів, на твою думку, мають такі недуги?

На це було просто відповісти: я знав відповідну статистику завдяки Медиці.

— Зі ста? Може, п’ятеро. Серед тих, хто працює в борделях чи вчащає до таких закладів, звісно, більше.

На обличчі Пенте відбилась явна огида. Вона здригнулася.

— Зі ста адемів таких недуг не має жоден, — твердо сказала вона. «Однозначно».

— Ой, та ну тебе, — я підняв руку і склав пальці колом. — Жоден?

— Жоден, — підтвердила вона з похмурою впевненістю. — Підхопити щось таке можна лише від варвара, і тих, хто подорожує, застерігають.

— А якби ти підхопила хворобу від іншого адема, який не зберігав обережності в мандрах? — запитав я.

Крихітне, схоже на сердечко личко Пенте спохмурніло. Вона роздула ніздрі.

— Від одного зі своїх? — «Безмежний гнів». — Якби хтось із Адемре раптом передав мені хворобу, я була б розлючена. Я кричала би з кручі про те, що він скоїв. Я зробила б так, що жити йому стало би боляче, як від перелому.

Вона зробила жест