Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

Микола скористався моментом і налетів на нього. Схопив за руку, намагаючись спрямувати зброю йому в живіт. Іншого вибору немає, переможцем із цієї битви вийде тільки один. Обидва це розуміли.

І хоч Менгеле застали зненацька, він вчасно зреагував і не дозволив роззброїти його. Намагався вистрілити, але Павук не давав цього зробити, вивертав пістолет убік, намагався збити з ніг, але той здавався сильнішим. І коли Павук викрутив руку Менгеле з пістолетом, вистрілити не встиг. Обидва не втримали рівновагу і впали.

- Агов! - закричав Максим, стоячи у дверях. Направив на них пістолет, таким чином зупинивши бійку.

До нього підлетів Артем, тільки зробити вони нічого не встигли. Менгеле за секунду підскочив, штовхнув у їхній бік Миколу, збивши всіх з пантелику, і миттєво рушив у сусідню кімнату. Відчинив вікно і вистрибнув. Діяв так швидко, продумано, немов усе життя до цього готувався, інші усвідомити не встигли, як він зник.

Кинулися бігти слідом, уже тоді розуміючи, що це дурна витівка і наздогнати його не вийде.

У дверях зіткнулися з Вірою.

- Він побіг у бік підземелля, - захекалася вона. - Потрібно за ним.

175

До лікарні вони під'їхали на машині Павука, а далі розділилися. Були впевнені, що Менгеле в підземеллі й одного разу вони знайдуть його. Він так поспішав, що навіть двері не зачинив, тим самим дозволивши ворогам у рази швидше дістатися до нього.   

 Максим з Ольгою патрулювали ближче до виходу, Віра з Артемом пішли в бік лабораторії, незабаром розійшлися і вони. А Соня мала блукати коридорами, вдаючи з себе покірну слугу Менгеле.

Саме їй вдалося знайти його першою.

Анатолій Геннадійович сидів у лабораторії. Спітнілий, волосся розпатлане, біла сорочка пом'ята, засукані рукави, руки тремтять. Він намагався вколоти собі щось у вену, насилу розуміючи, що робить. Ніколи ще Соня не бачила його таким... натуральним і неідеальним. Жахливе видовище. Немов безсмертний помирає.

- Анатолію Геннадійовичу, ви чого? - вона повільно підійшла.

Менгеле не відразу зреагував на її прихід. Зробивши укол, викинув шприц у смітник і піднявся. Вирішив пояснити без слів, достатньо один раз показати, тому він задер сорочку, оголивши живіт.

Побачене привело її в жах. Весь торс неакуратно перев'язаний бинтом, що встиг сильно просочитися кров'ю. Ймовірно, рана серйозна і глибока, а біль нестерпний, але Менгеле не звертав на нього уваги. Його препарати заглушали все, поранення не відчувалося.

- На вила напоровся, - хрипло пояснив він і поправив сорочку. Посміхнувся, згадуючи до болю дурну ситуацію. - З вікна вистрибнув і так невдало. Ти їх бачила?

- Кого? - запитала Соня. Думала зовсім про інше і не розуміла, як він може нормально стояти з таким пораненням, та ще й із таким незворушним обличчям. Йому начхати, що буде далі. Невже він здається?

- Павука, - відповів Анатолій Геннадійович, ховаючи ніж у рукав. Потім узяв пістолет, сховав під сорочку, другий у руці, і поплентався до виходу. - Вони прийшли по мою душу, а я їх уже зачекався.

Вийшовши з лабораторії, він натрапив на Артема, який проходив повз. Обидва зреагували миттєво, направивши один на одного зброю, стояли за кілька метрів, не рухаючись. Розуміли, що мають вистрілити, але з такою реакцією зроблять це одночасно.

Менгеле помітив слабку тінь Соні, що стояла у дверях, її не видно, але вона там була. Опустивши другу руку, він відчув долонею вістря ножа, яке додавало впевненості.

- Що, Бережан, уб'єш мене? - з усмішкою поцікавився Менгеле, щоб відволікти його хоч на секунду. І йому це вдалося.

Варто було Артему кліпнути, як Менгеле налетів на Соню. Притягнув її до себе, притиснувши ніж до шиї. Знав, що це спрацює, а Артем зробить усе, аби його кохану не чіпали.

- Зброю на підлогу, - наказав він, не відводячи очей. - Інакше я її заріжу. Ти мене знаєш.

Артем розгубився, переляк на обличчі Соні миттю привів його до тями.

- Гаразд-гаразд, - він плавно присів, щоб покласти пістолет.

Користуючись моментом, Менгеле встромив ножа в живіт Соні та зник у невідомому напрямку. Не хотів її поранити, але це єдиний спосіб піти. Бо Артем уже не стане його наздоганяти, про все забуде, аби їй допомогти. І Менгеле сподівався, що допоможе - не цілився в життєво важливі органи.

- Чорт, - процідив Артем і кинувся до Соні.

Вона сиділа біля стіни, прикриваючи долонею рану, що кровоточила. Тихо схлипувала, тільки не від болю, а від усвідомлення, що людина, яка її сьогодні врятувала, сама мало не добила. Він не хотів цього, вона знала напевно. Але йому довелося.

- Все нормально, - промовила вона і прибрала руку. На вигляд могло здатися щось інше, але з її здатністю до регенерації таке не вб'є, максимум знесилить і то не надовго.

- Так, дійсно, - пожартував Артем.

Дивлячись на рану, намагався швидко вирішити, що робити. В таких умовах складно орієнтуватися. Вони сидять у підземеллі самі, не розуміючи, в якому боці вихід. А десь ходить їхній найлютіший ворог, що будь-якої миті здатен накинутися знову.