Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти згадувала, що жінка знає багато способів використати свій гнів. У який спосіб жінка може використовувати його так, як не може чоловік?
— Ми навчаємо, — відповіла Пенте. — Даємо імена. Ведемо лік дням і дбаємо про плавний кругообіг речей. Саджаємо рослини. Робимо дітей, — вона знизала плечима. — Багато як.
— Чоловік теж може таке робити, — зауважив я.
Пенте захихотіла.
— Ти помилився зі словом, — сказала вона й почухала мені підборіддя. — Чоловік робить собі бороду. Дитина — це дещо інше, і ви тут ні до чого.
— Ми не виношуємо дітей, — погодився я, трохи образившись. — Але все одно відіграємо певну роль у їх створенні.
Пенте повернулася до мене, всміхаючись так, ніби я пожартував. А тоді її усмішка стухла. Пенте сперлася на лікоть і поглянула на мене ще на одну довгу мить.
— Ти це серйозно?
Побачивши на моєму обличчі спантеличення, вона вирячила очі від подиву й сіла на ліжку.
— Це правда! — вимовила Пенте. — Ти віриш у чоловіків-матерів! — вона почала хихикати, затуливши нижню половину личка обома руками. — Я ніколи не думала, що це правда! — опустила ліву руку, показуючи захоплену усмішку, і зробила жест «вражений захват».
Я відчував, що маю роздратуватись, але сил на це якось не ставало. Можливо, в її словах про те, що чоловіки віддають свій гнів, була частка правди.
— Хто такі чоловіки-матері? — запитав я.
— Ти не жартуєш? — поцікавилася вона, досі наполовину затуляючи усмішку рукою. — Ти справді віриш, що дитину в жінку вкладає чоловік?
— Ну… так, — дещо ніяково вимовив я. — У певному розумінні. Для створення дитини потрібні чоловік і жінка. Мати й батько.
— У вас є для цього слово! — захоплено сказала Пенте. — Це мені теж казали. На додачу до історій про суп із багнюки. Але я ніколи не думала, що це — правдива історія!
Тут уже сів і я, стривожившись.
— Ти ж знаєш, звідки беруться діти? — поцікавився я, зробивши жест «щира серйозність». — Діти з’являються від того, чим ми займалися більшу частину дня.
Пенте на мить витріщилася на мене у враженому мовчанні, а тоді безпорадно розреготалася. Вона кілька разів спробувала заговорити, але сміх поборював її знову, варто їй було поглянути на вираз мого обличчя.
Пенте поклала руки на живіт і потицяла в нього, неначе спантеличившись.
— Де моя дитина? — опустила погляд на свій плаский живіт. — Може, я всі ці роки неправильно зближувалася… — коли вона засміялася, м’язи в неї на животі затремтіли, утворюючи візерунок, схожий на черепашачий панцир. — Якщо твої слова правдиві, то в мене має бути сто дітей. П’ятсот дітей!
— Це стається не щоразу, коли трапляється статева близькість, — пояснив я. — Жінка готова до дитини лише в певний час.
— А ти робив це? — запитала вона, глипаючи на мене з удаваною серйозністю, тимчасом як її вуста злегка розтягувалися в усмішці. — Створював дитину разом із жінкою?
— Старався такого не робити, — відповів я. — Є така трава, що зветься сильфій. Я жую її щодня, і вона не дає мені залишити в жінці дитину.
Пенте похитала головою та сказала:
— Знову ваші варварські статеві ритуали. Там, звідки ти родом, дитина виходить і тоді, як чоловіка приводять до квітів?
Я вирішив піти іншим шляхом.
— Якщо чоловіки не допомагають створювати дітей, то як ти пояснюєш те, що немовлята зовні схожі на своїх тат?
— Немовлята схожі на сердитих дідів, — заявила Пенте. — Лисі та з… — вона завагалася, торкаючись щоки. — …зі складками на обличчях. Може, тоді дітей створюють лише старі діди? — дурнувато всміхнулася.
— А як щодо кошенят? — запитав я. — Ти ж бачила виводок кошенят. Коли біла кішка й чорний кіт вступають у статеві зносини, виходять як білі, так і чорні кошенята. А також кошенята обох кольорів.
— Завжди? — спитала вона.
— Не завжди, — визнав я. — Але здебільшого — так.
— А що, як з’являється жовте кошеня? — запитала вона.
Сформулювати відповідь я не встиг: Пенте махнула рукою на це запитання.
— Кошенята тут, у принципі, ні до чого, — заявила вона. — Ми не такі, як тварини. Ми не маємо тічки. Не відкладаємо яйця. Не виробляємо кокони, плоди чи насіння. Ми не собаки, не жаби й не дерева.
Пенте серйозно поглянула на мене.
— Ти здійснюєш хибне думання. Так само легко сказати, буцімто два камені створюють маленькі камені, стукаючись один об одного, доки від одного не відламується шматочок. Отже, двоє людей створюють маленьких людів у такий самий спосіб.
Я закипів, але вона мала рацію. Я припустився логічної помилки аналогії. Це була хибна логіка.
Певний час наша розмова тривала в тому ж руслі. Я запитав Пенте, чи знає вона хоч про один випадок, коли жінка завагітніла, не мавши статевих зв’язків у попередні місяці. Вона сказала, що не знає жодної жінки, яка три місяці добровільно обходилась би без статевих зв’язків, окрім тих, які подорожували серед варварів, дуже хворих або дуже старих.
Урешті Пенте махнула рукою, зупиняючи мене, і зробила жест, що виражав роздратування.
— Ти сам чуєш свої виправдання? Від статевої близькості бувають діти, але не завжди. Немовлята схожі на чоловіків-матерів, але не завжди. Статева близькість має відбуватися у слушний час, але не завжди. Є рослини, які підвищують або знижують шанси на це, — вона похитала головою. — Ти маєш розуміти: твої слова тонкі, як сіть. Ти все вшиваєш нові нитки, сподіваючись, що вона почне втримувати воду. Але від сподівань це не стає правдою.
Побачивши, як я насупився, Пенте взяла мене за руку і зробила в ній жест «утіха», як це вже було раніше, в їдальні. Де й поділася її сміхотливість!
— Я бачу, що ти справді це думаєш. Можу зрозуміти, нащо варварські чоловіки вірять у це. Напевно, втішно думати, ніби ви такі важливі. Але це просто не так.
Пенте поглянула на мене з чимось близьким до жалю.
— Іноді жінка дозріває. Це природно, і чоловіки тут ні до чого. Тому більше жінок дозріває восени, наче плоди. Тому більше жінок дозріває тут, у Герті, де мати дитину краще.
Я спробував відшукати ще якийсь переконливий аргумент, але на думку не спадав жоден. Це бісило.
Помітивши вираз мого обличчя, Пенте стиснула мою долоню і зробила жест «поступка».
— Можливо, у варварських жінок це інакше, — промовила вона.
— Ти це кажеш, просто щоб мені стало легше на душі, — понуро сказав я й несподівано позіхнув так, що мало не зламав щелепи.
— Так, — визнала Пенте. А тоді лагідно поцілувала мене і штовхнула у плечі, спонукаючи знову лягти на ліжко.
Я так і зробив, і вона знов умостилася в мене під рукою, поклавши голову мені на плече.
— Напевно, важко бути чоловіком, — тихо сказала вона. — Жінка знає, що вона — частина світу. Ми сповнені життя. Жінка — це квітка і плід. Ми проходимо крізь час як частина своїх дітей. Зате чоловік… — вона повернула голову й поглянула на мене з лагідним жалем
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.