Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Якщо Монтал цього не помітив, значить цей текст — не ейдетичний, — мовив він. — Пробач, не хочу видатися нетактовним, але Монтал у цій царині був справжній фахівець…

Я зібрав докупи всю свою терплячість і став пояснювати:

— Ейдезис дуже сильний, Гекторе. Він впливає на реалізм сцен, навіть на діалоги й думки героїв… Усе це має щось значити, хіба ж ні? Я хочу виявити той ключ, який автор заховав у тексті, і мені потрібен первопис, щоб пересвідчитись у правильності мого перекладу… Елій погодився й порадив мені звернутися до тебе.

Урешті-решт Гектор піддався на мої прохання (він вельми впертий), але подав мені небагато надії: текст був у Монтала, а по його смерті всі рукописи перейшли до інших бібліотек. Ні, у нього не було ні близьких друзів, ні рідних. Він жив наче пустельник, сам-один у будинку на цілковитому відлюдді.

— Власне кажучи, — додав Гектор, — сáме його бажання віддалитися від цивілізації і призвело до його смерті… Еге ж?

— Тобто?

— Ой, я гадав, ти знаєш. То Елій тобі нічого не розповів?

— Тільки те, що Монтал помер, — відказав я і, пригадавши Елієві слова, додав: — І що «всі про це говорили…» Але я не знаю чому.

— Бо смерть його була жахлива, — пролунала відповідь.

Я натужно ковтнув слину.

— Його знайшли в лісі недалеко від будинку, у якому він мешкав, — мовив далі Гектор. — Тіло його було пошматоване. Місцева влада сказала, що на нього, імовірно, напала вовча зграя…

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

5

Геракл Понтор, розгадник таємниць, умів літати.

Він ширяв у цілковитій тиші серед замкненого простору темної печери, легесенький, наче повітря, наче його тіло перетворилося на аркуш пергаменту. Нарешті він знайшов те, що шукав. Спершу він почув биття, тягуче, мовби удари веслами в мулистій воді, а потім побачив його — людське серце, що линуло в мороці, як і він сам. Тільки-тільки видерте з грудей, воно ще тріпотіло: чиясь рука чавила його, наче міх із вином; крізь пальці густими струминками текла кров. Утім, найбільше турбувало розгадника не вирване серце, а те, кому належала рука, що стискала його залізною хваткою, однак на рівні плеча її неначе акуратно відтяли — усе, що було далі, від очей ховала темрява. Зацікавлений, Геракл підлетів ближче, щоб оглянути видиво: думка про те, що рука може висіти в повітрі сама собою, видавалася йому безглуздою. Аж тут він виявив іще дивнішу річ: биття того серця було єдиним, яке він чув. Нажаханий, він опустив погляд і торкнувся руками грудей. У грудях була величезна й порожня діра.

Ураз він збагнув: щойно вирване серце — його.

Геракл із криком прокинувся.

Коли до спальні забігла стривожена Понсіка, він уже почувався краще і зміг її заспокоїти.*

__________

* Минулої ночі, ще до того, як я почав перекладати цей розділ, мені наснився сон, але в ньому не було серця, видертого з грудей. Мені снився головний герой, Геракл Понтор, і у своєму сні я бачив, як він спить на ліжку. Зненацька Геракл із криком пробудився, немовби йому примарилося якесь жахіття. Тоді я теж закричав і прокинувся. Коли ж я взявся за переклад п’ятого розділу, цей збіг із текстом приголомшив мене до краю. Монтал пише про папірус таке: «М’який, тонюсінький, немовби на останній фазі виготовлення аркуша забракло кількох шарів волокна або ж матеріал із плином часу зробився крихкий, пористий і тендітний, як крильце метелика чи маленької пташини».

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Хлопчик-раб затримався, щоб застромити смолоскип у металевий тримач, але цього разу, підстрибнувши, він спромігся зробити це раніше, ніж Геракл встиг йому допомогти.

— Щось ти забарився з візитом, — обтріпуючи руки від пилу, сказав хлопчина, — але поки ти мені платиш, я не проти чекати тебе аж до ефебового віку.

— Якщо й далі будеш такою пронозою, ти досягнеш його раніше, ніж заповіла природа, — відказав Геракл. — Як твоя господиня?

— Трохи краще, ніж тоді, коли ти бачив її востаннє. Але все одно не цілком добре, — хлопчик зупинився посеред темного коридору і з таємничим виглядом наблизився до розгадника. — Мій друг Іфімах, старий раб, каже, що вона кричить уві сні, — пошепки повідав він.

— Сьогодні мені теж наснився сон, від якого важко не закричати, — зізнався Геракл. — Дивно: зі мною таке трапляється рідко.

— Це ознака старості.

— То ти ще й сни тлумачиш?

— Ні. Так стверджує Іфімах.

Вони прийшли до вже знайомої Гераклові трапезної. Однак тепер кімната була світла й прибрана; у стінних нішах, за ложами й амфорами, а також у коридорах, що вели далі, горіли світильники, заливаючи приміщення гарним золотавим сяйвом.

— Ти братимеш участь у Ленеях? — запитав хлопчик.

— Яким то побитом? Я ж не поет.

— А я думав, поет. Хто ж ти тоді?

— Розгадник таємниць.

— А що ти робиш?

Геракл на якусь хвилю замислився.

— По правді сказати, приблизно те саме, що й Іфімах. Розмірковую про все загадкове.

Очі хлопчикові заблищали. Та враз він, схоже, пригадав, що раб, бо стишив голос і повідомив:

— Моя господиня невдовзі тебе прийме.

— Дякую тобі.

Коли хлопчик пішов, Геракл, усміхаючись, усвідомив, що досі не знає, як його звати. Чекаючи, він узявся вивчати повітряний танок крихітних порошинок, що кружляли довкола світильників і в їхньому сяйві здавалися ошурками золота. Розгадник намагався виявити якесь правило чи закономірність у цьому вируванні легесеньких дрібок. Незабаром, однак, він змушений був відвести погляд, адже знав, що його цікавість, його жадоба розгадувати чимраз складніші образи наражає на небезпеку загубитися в бездонній глибині речей.

Коли Етіда зайшла до трапезної, раптовий