Читати книгу - "Дикий Захід , Arachne "

Еллі дивилася на нього, відчуваючи, як його слова проникають глибоко у її серце. Вона не знала, що відповісти. Її почуття до Джека були іншими, сильними, але до Тіні Вітра вона завжди відчувала особливу ніжність. Однак це не було те кохання, яке він хотів від неї. Вона усвідомлювала це і бачила, що він усвідомлює це.

— Тінь Вітра, — прошепотіла вона, намагаючись підібрати слова, щоб не поранити його ще більше, — ти завжди будеш важливим для мене. Я ніколи не забуду, що ми пройшли разом. Але мої почуття до Джека... вони інші. Це не означає, що я тебе не ціную. Але зараз усе змінилося.

Апач відступив, ніби її слова вдарили його в серце. В його очах знову з'явилася та ж лють, яку вона бачила раніше, але тепер вона була змішана з болем. На мить здалося, що він знову вибухне, але натомість він обернувся і ступив у бік виходу.

- Ти помиляєшся, Еллі, - сказав він, повертаючись до неї. — Але скоро ти сама це зрозумієш.

- Він не ворог тобі, Тінь Вітра.

Апач завмер, вп'явшись у неї пильним поглядом. На його обличчі відбивалася внутрішня боротьба, ревнощі продовжували гнітити його, але Еллі говорила з такою щирістю, що йому було важко її не слухати.

- Добре, - сказав він нарешті, його голос став спокійнішим, але в ньому все ще відчувалася настороженість. - Я зустрінуся з твоїм Джеком. Але скажи йому: якщо він обдурить мене, якщо це пастка, я знищу вас обох.

Еллі кивнула, відчуваючи, як напруга потроху йде, хоча всередині все ще залишався холодок. Вона знала, що це був ризик, але розуміла, що без цієї розмови вони не наблизяться до правди.

Тінь Вітру стояв навпроти Еллі, його погляд залишався напруженим, в очах палала ревнощі, але поступово лють у ньому починала згасати. Він важко дихав, ніби борючись із власними почуттями, намагаючись повернути собі контроль. У його серці боролися дві сили: прихильність до жінки, яка колись врятувала його, і ревнощі до людини, якій віна довіряла зараз.

— Він чужий, — глухо сказав Тінь Вітру. — Але якщо ти йому віриш... я дам йому шанс.

Він замовк на мить, потім, наважившись, зробив крок ближче і заговорив більш упевнено:

— Передай йому, що я зустрінусь із ним. Завтра на заході сонця, біля великого дуба на вершині Червоного пагорба. Нехай приходить один.

Його слова пролунали як вирок. В очах апача, як і раніше, вирували почуття, але він зробив свій вибір.

Еллі тихо видихнула, полегшено киваючи.

- Я скажу йому, - тихо відповіла вона. - Дякую, Тінь Вітра.

Апач глянув на неї востаннє, потім різко обернувся і безшумно зник у темряві, ніби його й не було зовсім. Еллі залишилася стояти у порожньому барі, ще довго вслухаючись у ніч і думаючи про те, як все це могло обернутися.

Еллі залишилася стояти у тиші порожнього бару, обмірковуючи, як ця зустріч може змінити все.

Ранок був тихий, тільки легкий вітерець ворушив пилюку на дорозі. Джек сидів за столом у кутку бару, похмуро розмірковуючи про події, що насуваються. Еллі підійшла до нього з чашкою кави і сіла навпроти. Вона нервово стиснула руки, потім заговорила, намагаючись зберегти спокій.

- Я поговорила з ним, - сказала вона тихо, уникаючи прямого погляду. — Тінь Вітра погодився зустрітись.

Джек підняв на неї очі, уважно вдивляючись у її обличчя, намагаючись вловити приховані емоції. Він знав, що це для неї було непросте рішення.

- Де і коли? — спокійно спитав він, але в голосі відчувалося напруження.

Еллі подивилася йому в очі і тихо промовила:

— Завтра на заході сонця, біля великого дуба на вершині Червоного пагорба. Ти маєш прийти один.

Джек кивнув головою, його обличчя залишалося непроникним. Він мовчки перетравлював отриману інформацію, розуміючи, що цей момент може стати поворотним у його розслідуванні. Але щось у виразі обличчя Еллі викликало в нього занепокоєння.

— Ти певна, що це безпечно? - спитав він після паузи, вивчаючи її реакцію.

Еллі подивилася у вікно, уникаючи його погляду.

— Я не знаю, — зізналася вона, — але Тінь Вітра... він тебе не вб'є, якщо ти покажеш, що не ворог. Я його знаю. Він лише хоче захистити своїх.

Джек насупився, але розумів, що іншого виходу немає. Він повинен був зустрітися з Тінню Вітра і дізнатися правду, навіть якщо це могло бути небезпечним.

Джек прибув до Червоного пагорба на заході сонця, як було домовлено. Величезний дуб височів над пагорбом, його гілки здавались темнішими за небо, освітлене останніми променями сонця, що йде. У повітрі лунав запах сухої землі та пилу, а тиша була гнітючою.

Тінь Вітру з'явився, немов з нізвідки, безшумний і величний. Його обличчя було розфарбоване в бойові кольори, очі горіли рішучістю та прихованою люттю. Вони стояли один навпроти одного, немов два хижаки, готові до бою, але стримані. Джек розумів, що будь-яка його дія зараз буде критично важливою.

Тінь Вітру зробив крок уперед, його голос пролунав різко і уривчасто:

— Чому прийшов, Ковбой?

Джек знав, що має бути дуже обережним. Він підняв руку на знак миру, повільно опускаючи її, і заговорив тихо, стримано:

- Я не ворог тобі, Тінь Вітра. Я шукаю правду про смерть мого брата... Том МакКолл.

Обличчя індіанця ледве змінилося, але Джек помітив, як його очі звузилися, коли пролунало ім'я Тома. Тінь Вітру підняв руку, вказуючи на землю.

— Твій брат... був розумний, — сказав він, повільно підбираючи слова ламаною англійською. — Він знав... що люди білих та червоних... не просто воюють. Їх змушують.

Джек напружився, розуміючи, що намацав важливу нитку.

— Хто їх примушує? — спитав він, намагаючись не показувати своєї наполегливості. - Хто за цим стоїть?

Тінь Вітру повільно обвів поглядом обрій, потім знову глянув на Джека, ніби оцінюючи його.

- Люди в тіні, - відповів він загадково. - Багаті. Вони дають зброю і червоним, і білим. Хочуть крові... хочуть землі.

Джек кивнув, його здогади підтверджувалися. Але щось все ще не сходилося.

— Чому ти їм допомагаєш? - спитав Джек прямо, кинувши виклик у голосі.