Читати книгу - "Фактологія"

терористи вбили 1439 людей із країн, що живуть на рівні 4. А в попереднє десятиліття цей показник становив 4358 жертв. До цього числа входили й ті 2996 осіб, які загинули в найбільшому теракті за всю історію — 11 вересня 2001 року. Якщо ми не враховуватимемо їх, то, коли порівнюватимемо два десятиліття за рівнем смертності, на щаблі 4 отримаємо такий самий результат. А от на рівнях 1, 2, 3 суттєво зростає кількість жертв тероризму. Найбільше це стосується таких країн, як Ірак (рівень смертей виріс майже удвічі), Афгані­стан, Нігерія, Пакистан і Сирія.

Частка жертв тероризму у найбагатших країнах становить 0,9 % від загальної кількості жертв за 2007–2016 роки. Цей показник протягом століття постійно зменшується.

Із 2001 року жоден терорист не вбив жодної людини завдяки захопленню комерційного літака. Фактично важко придумати причину, від якої вмирає менше людей зі щабля 4, ніж від тероризму. На теренах Сполучених Штатів від терактів за останні 20 років загинуло 3172 людини — у середньому 159 осіб на рік. Упродовж того самого періоду алкоголь послав на той світ 1,4 мільйона людей у тому ж регіоні — це становить 69 000 на рік. Можливо, це не зовсім чесне порівняння, оскільки в більшості цих випадків пияка був і жертвою. Справедливіше буде подивитися на ті причини смертей, де жертви зазвичай тверезі: автокатастрофи або самогубства. За дуже приблизною оцінкою у США такий показник становить 7500 випадків на рік. У цій країні ризик того, що кохану людину вб’є п’яний, у 50 разів вищий, ніж загроза померти від рук терориста.

Але випадки терористичних атак у найбагатших країнах широко висвітлюються по всьому світу, чого не скажеш про жертв алкоголю. Те, що в аеропортах посилили заходи безпеки (насправді вони суттєво знижують ризик), може створити враження, що небезпека зросла.

Згідно з даними Інституту Ґеллапа, через тиждень після теракту з вежами-близнюками 51 % американців почали хвилюватися, що їхні близькі можуть стати жертвами терористів. Чотирнадцять років по тому показник залишився таким самим — 51 %. Сьогодні люди бояться так само, як і через тиждень після атаки.

Страх проти небезпеки: боятися «правильного»

Страх може бути корисним лише тоді, коли він спрямований на «правильне». Інстинкт страху — поганий провідник для розуміння світу. Він примушує нас утримувати увагу на небезпеці, яка малоймовірна, і нехтувати тим, що справді небезпечно.

У цьому розділі ми торкнулися моторошних подій: стихійних лих (0,1 % від загальної кількості смертей), авіакатастроф (0,001 %), убивств (0,7 %), ядерних катастроф (0 %) і тероризму (0,05 %). На жодну з них не припадає більш ніж 1 % від усіх померлих щороку, але ці події все одно привертають шалену увагу ЗМІ. Звичайно, ми маємо робити все можливе, щоб ці показники стали ще меншими. Але вказані дані показують, наскільки інстинкт страху спотворює фокус уваги. Щоб зрозуміти, чого насправді варто боятися і як захистити від небезпеки себе й тих, кого любимо, ми маємо пригнітити інстинкт страху й подивитися на фактичні показники рівня смертності.

Тому що «лячний» і «небезпечний» — це два різні поняття. «Страшно» — це уявний ризик, «небезпечно» — реальний. Якщо ми зосереджуємо занадто багато уваги на тому, що страшно, а не на тому, що справді небезпечно (тобто занадто фокусуємося на страхах), це спрямовує нашу енергію в неправильному напрямку. Страх примушує наполоханого молодого лікаря думати про ядерну війну в той час, коли йому треба боротися з переохолодженням пацієнта. Страх примушує багатьох людей концентруватися на землетрусах, авіакатастрофах і невидимих речовинах у той час, коли мільйони потерпають від діареї, а океанське дно перетворюється на підводну пустелю. Я волів би, щоб мої страхи зосередилися на меганебезпеках сьогодення, а не на переживаннях із нашого еволюційного минулого.

Фактологія

Фактологія — це усвідомлювати те, що лячне притягує нашу увагу, і пам’ятати, що це не обов’язково є небезпечним. Природні страхи насилля, поневолення й зараження примушують нас систематично переоцінювати ризики.

Щоб контролювати інстинкт страху, прораховуйте ризики.

Моторошний світ: страх проти реальності. Світ здається моторошнішим, ніж є насправді, бо те, що ви чуєте, було вибране спеціально — вашим фільтром уваги або ЗМІ — якраз для того, щоб вас налякати.

Ризик = небезпека × зовнішній вплив. Ризик, який іде від речі або явища, залежить не від того, наскільки вони вас налякали, а від поєднання двох параметрів. Наскільки це явище чи річ небезпечні? І наскільки сильно вони на вас впливають?

Заспокойтеся й лише потім продовжуйте. Якщо ви бої­теся, то сприймаєте світ по-іншому. Приймайте якомога менше рішень доти, поки паніка не стихне.

Розділ п’ятий

 Інстинкт розміру

Встановлюємо співвідношення воєнних меморіалів

і нападів ведмедів за допомогою тих чарівних інструментів,

 які у вас  уже є

Смерті, яких я не бачу

Коли я, молодий лікар, перебував у Мозамбіку у 1980-х роках, то мав робити деякі складні математичні розрахунки. Вони були складними через те, що саме мені доводилося рахувати. Це були померлі діти. Зокрема я порівнював кількість загиблих дітей, прийнятих у нашу лікарню в Накалі, із кількістю дітей, що вмирають у своїх оселях у тому районі, який ми мали обслуговувати.

Тоді Мозамбік був найбіднішою країною у світі. Першого року в Накалі я був єдиним лікарем на 300 000 осіб. Наступного до мене приєднався колега. Ми обслуговували населення, для якого у Швеції було б призначено 100 лікарів. Щоранку по дорозі на роботу я наказував собі: «Сьогодні я маю виконати роботу 50 лікарів».

Щорічно ми приймали близько 1000 важкохворих дітей у невелику районну лікарню, що означало приблизно три дитини на день. Я ніколи не забуду, як ми намагалися врятувати життя цим малим. Усі вони були хворі на такі дуже серйозні захворювання, як діарея, пневмонія та малярія, що часто ускладнювалися анемією й поганим харчуванням. І попри наші відчайдушні зусилля одна дитина з 20 все одно помирала. Тобто по одній дитині щотижня. Майже усіх їх ми могли б вилікувати, якби мали кращі ресурси й більше персоналу. Догляд, який ми могли їм забезпечити, був примітивним: вода, соляні розчини і внутрішньом’язові ін’єкції. Ми не робили внутрішньовенних вливань: медсестри цього ще не вміли, а ставити й контролювати крапельниці забирало б занадто багато часу в лікарів. Нам дуже рідко надходили кисневі балони, і ми мали занадто обмежені можливості для переливання