Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

й програмами швидко стають поперек у горла. Студента, якому вдалося вступити до престижного університету й здобути там освіту, дратує порівняння з колегою, що вивчав цю саму спеціальність у нікому не відомому «університеті». (Якщо всі університети однакові, то чому до деяких вступити важче?). Тим часом студент, який днями й ночами тяжко працював, щоб отримати свій диплом, дратується через припущення, що його досягнення меншовартісне. (Якщо всі університети, окрім тих, що належать до Ліги Плюща — туфта, то чому ці всі програми повністю акредитовані?).

У цих суперечках багато зневаги, і вони часто не надто відрізняються від намагання самоствердитися за рахунок інших. Поганий студент, що ходив у відомий університет, так і лишається поганим. Старанний студент із невеликого вишу не дурніший через те, що не має престижного диплому. Проте факт лишається фактом, що навчання на курсі, де працює перевантажений доцент, зазвичай відрізняється від навчання в елітному університеті з науковцями, що мають час і на лекції, і на власні дослідження. Може, це й правда, але якщо так сказати, відразу ж почуються ображені крики снобів, і всі розійдуться злими.

Нам можуть не подобатися ці порівняння, але вони важливі для того, щоб відсортувати фаховість від посередніх знань. Чудові університети справді можуть випускати повних тупаків. А псевдовиші намагаються стрибнути вище голови, керуючись такими хибними причинами, як маркетинг, гроші й его. Зрештою, вони роблять ведмежу послугу як власним студентам, так і суспільству. Якщо люди вчили одне й те саме, це допоможе їм знайти спільну мову для дискусій щодо певної теми, але вони не стають автоматично колегами.

Роздуваючи магістерські програми, коледжі та університети також уводять в оману студентів щодо їхньої компетенції. Критично знизити стандарти так, щоб навчання не надто заважало веселитись у коледжі — це хороший спосіб переконатися, що студенти будуть задоволені, а викладачі не переживатимуть, що хтось завалить іспити. Як писала Макардл у Bloomberg, спроба мінімізувати неприємні відчуття клієнтів від того, що на заняття таки треба ходити, не має нікого дивувати, якщо місця в аудиторіях — це не зароблений на основі конкуренції привілей, а товар масового вжитку.

Результати видно неозброєним оком: змагаючись за студентів, коледжі встановлюють аквапарки, стіни для скелелазіння та будують дедалі шикарніші гуртожитки, але такі зміни не обмежуються лише дивними зручностями. Викладачів уражає те, як студенти безсоромно вимагають хороших оцінок, незважаючи на робочу етику, але саме цього й варто очікувати, якщо студент уважає себе клієнтом, а товаром є звання, а не освіта.

Авторка Washington Post Кетрін Ремпелл каже, що коледж — це нині угода, за якою «студенти платять більше, а тому більше очікують у відповідь — кращий сервіс, кращі умови й кращі оцінки».[46] Від студентів вимагається зараз менше, ніж навіть кілька десятків років тому. Менше домашніх завдань, коротші триместри й чверті, технологічні інновації, що роблять навчання веселішим, але й менш серйозним. Коли коледж — це бізнес, не варто розчаровувати клієнта.

Коледж — це не завжди скелелазіння й сплави на каяках, але немає жодних сумнівів, що оцінки перестають бути настільки важливими через те, що їх штучно накручують. Як з’ясувалось у дослідженні Чиказького університету в 2011 році, «заробити задовільні оцінки в сучасних коледжах та університетах зовсім не складно і не вимагає великих зусиль».

Сорок п’ять відсотків студентів повідомили, що впродовж попереднього семестру не мали жодного предмета, на який вимагалося написати більше двадцяти сторінок за весь час; 32 відсотки не мали жодного предмета, на який треба було прочитати більше сорока сторінок на тиждень. Не дивно, що багато студентів вирішують приділити час іншим заняттям у коледжі.[47]

Деякі з цих «інших занять» шляхетні й корисні. Багато з них, проте, такі, що батькам краще про них не знати.

Коли йдеться про смерть фаховості, вплив менших навантажень і легшого здобування оцінок очевидний: студенти випускаються з високим середнім балом, що не відображає відповідний рівень освіти чи інтелектуальних досягнень. (Знову ж таки, я не беру до уваги певні види дипломів і говорю про основну масу спеціалізацій, що пропонуються нині в Сполучених Штатах). Фраза «в університеті в мене були найвищі бали» вже не означає те, що значила в 1960-х чи навіть у 1980-х. Дослідження двох сотень коледжів та університетів за 2009 рік виявило, що найпопулярнішою оцінкою була А, тобто найвищий бал. Кількість найвищих оцінок із 1960-х зросла на тридцять відсотків і більше ніж на десять відсотків лише з 1988 року. А і B тепер разом складають більше 80 відсотків усіх оцінок з усіх предметів, і ця тенденція не йде на спад.[48]

Інакше кажучи, усі діти тепер вище середнього. Наприклад, у 2012 році найчастіша оцінка в Гарварді була A. У Єльському університеті більше 60 відсотків усіх оцінок — А- або просто А. Таке іноді буває в деяких групах, але за нормальним розподілом оцінок це майже неможливо по всьому університету, навіть серед найталановитіших студентів.

Коли закладам показують ці факти, кожен із них звинувачує інших. Проблема, звісно, у тому, що жоден університет чи програма не можуть виступити проти інфляції оцінок, не образивши власних студентів: перший же заклад, який знизить оцінки, негайно матиме такий вигляд, наче його студенти менш спроможні, ніж інші. Це означає, як правильно зауважила Ремпелл, що оцінка за замовчуванням уже не «джентльменська С»[49] із 1950-х, а «джентльменська А», що зараз більше сприймається як ознака проходження курсу, але не як нагорода за відмінні успіхи.

Принстон, Веллслі, Гарвард та інші навчальні заклади організували комітети для вивчення проблеми інфляції оцінок. У 2004 році Принстон затвердив політику, що намагалась обмежити можливість викладачів ставити А — цей експеримент проіснував менше десяти років і його відкликали самі ж викладачі. У Веллслі відділ гуманітарних наук намагався утримати середню оцінку зі своїх предметів на рівні B+, але ці курси втратили п’яту частину студентів, а факультети — близько третини спеціальностей.

Досвідчені освітяни роками борються з цією проблемою. Я один із них і, як і мої колеги, рішення не знайшов. Дві найважливіші проблеми, пов’язані з інфляцією оцінок, полягають у тому, що, по-перше, вона справді існує, і по-друге, сповнює студентів необґрунтованою впевненістю у власних можливостях. Майже всі заклади вищої освіти є співучасниками цієї змови щодо оцінок, що, з одного боку, підживлюється тиском ринку, який вимагає, щоб навчання було веселим, студенти — привабливішими для працедавців, а вразливі викладачі могли уникнути люті невдоволених слухачів. З іншого боку, ця змова обумовлена безвідповідальними поглядами