Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Оцінюй мене обережно

Ще один спосіб того, як коледжі й університети зміцнюють ставлення до студентів як до клієнтів і так знецінюють повагу до фаховості — це заохочення студентів оцінити викладачів, наче вони їхні колеги. Таке оцінювання бере свій початок від руху 1960-х за осучаснення системи освіти й залучення студентів в освітній процес. Ця практика все ще з нами і в епоху, коли бізнес, включно з освітою, одержимий «вимірюваннями», і ними зловживають, як ніколи раніше.

Власне, я підтримую певне застосування оцінок від студентів. Нескромно зауважу, що мій курс студенти завжди оцінювали досить добре: я вигравав нагороди за викладання як у коледжі військово-морських сил США, так і в Гарварді. Отже, у мене немає особистої мотивації гострити зуби на таку практику. Крім того, я був академічним адміністратором і в мої обов’язки входило переглядати, як студенти оцінювали інших викладачів. За ті роки я прочитав тисячі цих оцінок від студентів усіх рівнів, і це справді корисна вправа, якщо робити її як слід. Утім, зараз ця ідея вийшла з-під контролю і студенти оцінюють фахівців, наче йдеться про фільм чи пару взуття.

Зазвичай оцінювання потрапляє в сіру зону, де більшість викладачів компетентна, а більшості студентів загалом подобається курс. Оцінювання найбільш корисні, щоб помітити тенденції: якщо подивитися на оцінки за кілька років, можна побачити найкращих і найгірших викладачів, особливо якщо правильно розшифровувати відгуки студентів. («Вона нудна», наприклад, часто означає «вона справді чекала, що я читатиму задані книжки замість того, щоб мене розважати»). Для власних занять я використовую оцінювання, щоб зрозуміти, що працює добре з моїми студентами, а чого бракує — наприклад, які книжки чи лекції треба зберегти, а які викинути, або щоб з’ясувати, чи збігається моє відчуття, що був особливо сильний чи слабкий семестр, із відчуттям моїх студентів.

Проте із системою, у якій студента питають, наскільки йому сподобалась освіта, щось явно не так. Коледж — це не ресторан. (А часом це справді нагадує відгук про ресторан: «Основи статистики подали трохи холодними, але вони були ситними, тоді як мій партнер обрав вступ до світових релігій із ледь відчутним смаком»). Оцінювання викладачів призводить до того, що звичайна людина звикає судити про фахівця попри те, що вона очевидно перебуває на нижчій позицій за рівнем знань із певної теми.

Оцінювання студентів також є надчутливим показником, на який впливають найдрібніші та найнедоречніші деталі на зразок незручних стільців і розкладу занять. Певну кількість таких оцінок треба ігнорувати. Деякі з них просто дивовижні — викладачі навіть часом обмінюються історіями про найгірші чи найдивніші оцінки, які отримували. Так, один із моїх колег якось прочитав детальну лекцію про морську історію Британії, а єдиний коментар від студента-військового полягав у тому, що викладач мав попрасувати сорочку. Мій знайомий, до речі, прекрасний історик, завжди дивувався, коли в оцінюваннях йому писали, що він низького зросту. Одного разу студент-першокурсник написав, що я чудовий викладач, але мені треба трохи схуднути. (Оце було точно). Іншому студентові я так сильно не подобався, що у своїй оцінці він написав, що молитиметься за мене.

Хай це кумедно, але оцінювання заохочує студентів думати, що вони можуть бути суддями таланту викладачів. А коли освіта крутиться навколо того, щоб клієнт був задоволений, орієнтування закладів на оцінювання змушує слабших чи менш упевнених викладачів ставати цирковими ведмедями, прагнучи, щоб їх любили або щоб вони принаймні подобалися студентам. Таке робиться з метою, щоб більше студентів прочитали позитивні відгуки й утримали на плаву курс (і контракт викладача) на наступний навчальний рік. Це створює і живить порочне коло вимагання та інфляції оцінок.

Студенти мають бути залучені в процес освіти не просто як спостерігачі чи користувачі інформації. Обговорення та залучення — це життєва сила університетів, а викладачі не застраховані від критики власних ідей чи професійних можливостей. Але індустріальна модель освіти звела коледж до фінансової транзакції, де студентів учать бути перебірливими споживачами, а не людьми з критичним мисленням. Ефектом доміно це все ще більше розпалює напади на усталені знання, руйнуючи саму ціль існування університетів.

Коледж не є безпечним простором

Хлопці та дівчата не такі вже й безвідповідальні, як ми часом зображаємо їх у медіа та поп-культурі чи уявляємо самі. Ми сміємось із комедій про коледж і лагідно бережемо спогади про свої безвідповідальні моменти зі студентських років, а потім суворо вичитуємо власних дітей, щоб вони не були такими. Аплодуємо студентській активності, якщо нам подобається причина, і принижуємо її, коли не погоджуємося з деякими акціями. Дорослі завжди схильні критикувати наступне покоління.

Утім, це все не виправдовує те, що коледжі дають перетворювати власні корпуси на цирк. Мабуть, це було неминуче, що антиінтелектуалізм американського життя рано чи пізно вторгнеться і в коледжі, але немає причин відразу здаватися. І так, я саме це маю на увазі: університети в Сполучених Штатах здають свій інтелектуальний авторитет не лише дітям, але й активістам, що прямо нападають на традиції вільнодумства, які наукові спільноти мали б захищати.

У мене повно чітких поглядів щодо того, що видається загрозами вільнодумству, але тут я їх не озвучуватиму. Про те, як коледжі та університети стали пристанню для політкоректності, де академічна свобода задихається під драконівськими кодексами, які ідеологи впроваджують серед студентства та викладачів, написано десятки книжок і статей. Не бачу сенсу озвучувати ці аргументи ще й тут. Проте, коли йдеться про смерть фаховості, важливо думати, як наявні примхи в університетах, включно з «безпечним простором» і кодексами щодо висловлення думок, по факту роз’їдають спроможність закладів освіти випускати людей, здатних до критичного мислення. (І пам’ятайте, критичне мислення — це не безжалісна критика). Оскільки вибір університету, — процес, що нагадує шопінг, — учить хлопців і дівчат цінити виш за щось, крім освіти, це заохочує молодих активістів думати, знову ж таки, що завдання студента полягає в тому, щоб просвіщати викладачів, а не навпаки.

Є так багато прикладів цього, що вже стає несправедливим указувати лише на політику чи суперечність у якомусь конкретному університеті. Ця проблема охопила всі американські виші в кілька хвиль різної сили з початку 1960-х. Коли ж ідеться про виховання освічених громадян, сьогодні все-таки є одна відмінність, що викликає особливу тривогу: безпечне, заколисуюче середовище сучасних університетів робить студентів інфантильними й у такий спосіб розчиняє їхню здатність до логічної дискусії, заснованої на фактах. Коли почуття стають важливішими за раціональність чи факти, освіта — пропаще діло. Емоції — це беззаперечний захист проти