Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Коледжі мали б бути спокійним середовищем, у якому освічена молодь учиться відрізняти правду від брехні й дотримуватися моделі наукового пізнання, куди б вона їх не завела. Натомість багато коледжів перетворилися на місця утримання студентів, які вимагають, щоб їхні почуття брали гору над будь-якими зауваженнями. Студенти не сумніваються у власному праві на такі вимоги, бо жили так увесь час, у терапевтичній культурі, де жодна думка не лишалася невисловленою і жодне почуття не було знецінене.

Активність — це нормальна частина університетського життя. Підлітки мають бути пристрасними, так улаштовані молоді люди віком до двадцяти із чимось. Я все ще досить старомодний, очікуючи, що освічена молодь стане лідерами серед виборців, бо має кращу освіту, і аплодую завтрашнім виборцям, які вправляються в політичній аргументації під час обговорень і дискусій.

На жаль, нинішня студентська активність деградує до рівня того, що відбувалося півстоліття тому: нетолерантності, догматизму й навіть погроз та насилля. Іронія (чи навіть трагедія) полягає в тому, що студенти дедалі різкіше висловлюють свої вимоги щодо різних дрібниць. Якщо покоління бебі-бумерів[50] може заявити, що в 1967 році воно розхитувало університети з гаслами про мир, то все-таки є правда в тому, що молоді люди, яких могли послати воювати в азійські джунглі, мали право емоційно реагувати на такі теми. Членам меншин, що в очах закону до 1960-х не були повноцінними громадянами, теж не лишалося багато варіантів, окрім протестів, хоча й насиллю, яке виникало під час цього, немає виправдання.

Сьогодні ж студенти вибухають гнівом через уявні проблеми, які навіть близько не потрапляють до категорії боротьби за громадянські права або ризику бути відправленим на війну. Нинішні студенти роздувають дивовижні гори на зразок Евересту з найменших кротячих купок і впадають в істерику через розіграші та витівки. У процесі молоді люди вчаться, що емоції та масштаб завжди перемагають здоровий глузд і суть, вибудовуючи навколо себе фортеці, які не зможе подолати жоден викладач, фахівець чи інтелектуал.

Так, у 2015 році в Єльському університеті дружина завідувача господарського відділу цього вишу мала безрозсудну сміливість сказати студентам, які належали до меншин, не зважати на геловінські костюми, які їм здались образливими. Це спровокувало всеуніверситетську істерику, під час якої студенти верещали на викладачів. «Ваша посада, — завивав студент в обличчя викладачу, — передбачає створення комфортного простору і дому для студентів... Ви це розумієте?!»

Викладач спокійно відповів: «Ні, я з цим не погоджуюся», а студент накинувся на нього:

«Тоді якого /лайка/ ви пішли на цю роботу?! Який /лайка/ вас найняв?! Ви маєте звільнитися! Якщо ви так думаєте про свою посаду, то вам треба йти звідси! Ідеться не про створення інтелектуального простору! Ні! Ви розумієте? Ідеться про створення дому. Ви цього не робите!»[51] (курсив доданий автором).

Єльський університет замість того, щоб навчити студентів не порушувати власні норми академічної поведінки, вибачився перед тими, хто роздув цю істерику. Викладач звільнився з посади завіду­вача, хоча й лишився читати лекції. Проте його дружина взагалі звільнилася з університету й перестала викладати.

Викладачі отримали очевидний урок: територія престижного університету — це не місце для інтелектуальних досліджень. Це шикарний дім, який винаймають на чотири-шість років, по дев’ять місяців на рік елітні діти, яким можна кричати на викладачів як на невправних слуг у колоніальному маєтку.

За місяць після скандалу в Єлі вибухнули протести в Міссурійському університеті після підліткового інциденту з намальованою фекаліями свастикою на стіні туалету. Точно неясно, що мав робити провідний університет окрім того, щоб помити стіну, але вибух емоцій стався. «Чи знаєте ви, що таке системне пригноблення?!» — верещала студентка на стривоженого ректора. «Погугліть!» — репетувала вона. Студентів факультету журналістики гнобили і їм погрожували: наприклад, викладач зі (яка іронія!) школи журналістики. За кілька днів цієї вистави ректор університету звільнився. (За ним пішов секретар і ще один викладач — вони відмовлялися скасовувати заняття через протести).

Проте Міссурі — це не Єль. На послуги цього вишу немає й близько такого безкінечного попиту, як на останній. Після протестів і заяв на звільнення в Міссурійський університет стало надходити менше документів на вступ і пожертв.[52] За кілька місяців викладача з кафедри журналістики, який суперечив студентці, звільнили. Коли дим розвіявся, університет лишився з меншою кількістю викладачів, адміністративних працівників, абітурієнтів і пожертв просто через те, що група студентів із дозволу кількох викладачів поміняла місцями ролі вчителів та учнів у великому державному університеті.

Цікаво, що ця тема часто об’єднує ліберальних і консервативних інтелектуалів. Британський учений Річард Докінз, який часто дратує консерваторів через своє ставлення до релігії, був збентежений ідеєю «безпечного простору», якого вимагають американські студенти, щоб сховатися від будь-яких політичних висловів, що можуть їх роздратувати. Докінз сказав як відрізав. «Університет — це не “безпечний простір”, — написав він у твітері. — Якщо ви шукаєте безпечного простору, то йдіть додому, обійміть свого ведмедика й смокчіть пальчик, аж поки не будете готові до навчання в університеті».

Автор видання Atlantic Конор Фрідерсдорф після подій у Єлі та Міссурі теж зауважив, що «те, що відбувається в Єлі, не лишається там» і що завтрашні еліти продемонстрували цінності не свободи слова, а рафінованої нетолерантності. «Цим студентам співчувають, — написав Фрідерсдорф. (Я не співчуваю, але Фрідерсдорф більш співчутливий, ніж я). — Але якщо імейл про геловінські костюми змушує їх пропускати заняття й виводить із себе, то їм або потрібна фахова психологічна допомога, або ж їх хтось жорстоко надурив, уселивши в набуті ними ідеологічні погляди ідею про те, що має їм завдавати болю».[53]

Тим часом колумніст-лібертаріанець і викладач права в Університеті Теннессі Ґленн Рейнольдс пропонує драматичніше рішення:

Щоб бути виборцем, людина має бути спроможною брати участь у дорослих політичних дискусіях. Треба бути здатним слухати протилежні думки й навіть — як я роблю прямо в цій колонці — міняти власні погляди у зв’язку з новими доказами.

Отже, можливо, нам варто підняти вік для голосування до 25 років, коли (ми палко сподіваємося) в людини вже встановився хоч якийсь рівень зрілості. Погано ставитися до студентів як до дітей. Але недопустимо, щоб розбалувані діти нами керували. Люди, які не можуть обговорювати раціонально геловінські костюми, не заслуговують на роль в управлінні великою нацією.[54]

Це надійне рішення,