Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«З мене поганий актор. Вона вмить все зрозуміє, щойно я вийду на кін. От сердега. Я і сам уже у старість забрів, і це мене доконає. Горепашна жінка. Вона мені не подарує: «Вся моя хвороба від того, як я жила». Ет, Поле, що з нею буде, сердешною… Тільки б не страждала… Я не переношу хвороб, Поле, і не можу піти з вами».

Але пішов. І зіграв свою роль.

«Така грандіозна подія, а ти навіть не почекала на мене… Як добре, що Ханна взяла тебе із собою».

«Мені бракувало тільки модних чаювань. Вони вирізали те, що мене мучило. От тільки в горлі ще трішки болить… Глянь, скільки квітів, мов на поховання. Віві телефонувала, Ханна тобі сказала? І Денні з Сан-Франциско, і Клара, і Семмі вже їдуть».

Вона радісно сховала своє обвисле обличчя карлиці в квіти.

У таких випадках важко щось передбачити, але коли вона оклигає після операції, може мати кілька місяців відносно доброго самопочуття.

Гроші, де роздобути гроші?

Поподорожуй із нею, тату. Не забирай її додому до старих спогадів. Усі діти будуть раді її бачити в себе.

Гроші, де я знайду стільки грошей?

Хоч крига з неба, вона не повинна знати. І не проси її підписати папери на продаж будинку, ніщо не мусить її засмучувати. Краще позич, потім віддаси…

Я хотів залишити кожному з вас дещицю, щоб полегшити життя, як інші батьки роблять. А тепер залишу хіба що дірку від бублика. (Все пішло димом! А все твоє «бізнес — це експлуатація». Чому не заробив, коли міг? Так ти вважаєш, Семмі?)

Так, вона нерозсудлива, тату, але не кидай її; від тебе залежить, щоб вона відчула хоч трохи радості, яка їй ще лишилась.

Підтримайте й мене, діти, подумайте про мене також. Я розсмиканий, прикутий до цієї гіркотливої жінки. Ні тобі «Тихої гавані», ні грошей… А вона виглядає такою щасливою, бідолашна.

Збуджений вигляд. Дослухається до всього (новий слуховий апарат ввімкнено на повну гучність). Чому ти така щаслива, вмираюча жінко?

Пелюстки гладіолуса, який красивий вигин і колір. Осіннє повітря.

Відчужілі онуки вивищуються над маленькою карлицею бабусею і моторним коротуном дідусем. Пол перед від’їздом гарячково фотографує.

Вона блукає великим будинком. Торкається книжок, регоче з кленового швецького верстака столітньої давнини, прилаштованого під стіл. Дослухається до музики.

«Нумо, вертаймося додому. Глянь, як я вже ходжу вправно».

«Щойно зі шпиталю, а вже літати хоче, — зауважив він. — Почекаймо, що лікар Філ скаже».

«Подивись, он і птахи вже додому летять. Філ дуже добрий і вигляду не покаже, але ж бо геть ситий хворими, щоб ще їх мати вдома».

«Місіс Телепатка, що здатна читати думки, — відмовив він, — спробуй прочитати мої, які кажуть, що ми поїдемо звідси, коли всі ці скрині з ліками вмістяться в одну-єдину валізку».

Онуки, вони не знають, про що розмовляти з нами… Ханна, та крутиться, як дзиґа, хіба стане в неї часу на себе?

Давай повертатися додому. Вже пора.

Задумливість, лагідність — але ось два випадки, з равином у шпиталі та зі свічками для благословіння.

З равином у шпиталі.

Розкажіть, що трапилося, Мамо.

Я прокинулася, Філе, а він стоїть там, як чорт із марення і кличе мене на ім’я. Я не розчула. Подумала, що він молиться. Забирайся, зроби ласку, кажу йому, я не вірянка. Та він собі стоїть, а в мене серце вистрибує від жаху.

Ви налякали його, Мамо. Він вирішив, що ви спливли з розуму.

Хто його прислав? Чому він до мене прийшов?

Так заведено. Священники приходять до своїх вірян, яких можуть підтримати. Шпиталь складає для них списки — раса, релігія. Ви потрапили до єврейського списку.

Ніяких рабинів. Негайно скажіть, щоб вони все змінили. Хай напишуть: раса — людина, релігія — невіруюча.

І щодо свічок для благословіння.

Ти глянь, як ти збентежилась, місіс Зайві-хвилювання. Тобі б гарні спогади по собі лишити.

Пригадай, повернись до Ханни і свічок. Два тижні я дивилася на свічки й мовчала. А тут вона мене попросила.

І що тут такого страшного? Вона забула, що ти ніколи це не робила, і попросила запалити свічки у п’ятницю і сказати благословіння, як це робить мати Філа, коли приїздить. Якщо ці свічки дарують їй втіху, чому їй у цьому відмовляти?

Та не про втіху йдеться. Це ні до чого. Просто так прийнято в сім’ї Філа. І всі навколо так роблять.

А це хіба не вагома причина? Але ти її не почула. Вона ж сказала, це для спадковості. Для хлопчиків, які мають успадкувати традицію.

Забобони! Від наших пращурів, дикунів, які боялися темряви, самих себе боялися — замовляння і чарівне світло, щоб відлякати злих духів.

Вона ж тобі сказала: хоч як би це починалося, з лихом немає нічого спільного. Протягом століть це світло означає мир у домі.

Брехня! Вона що, здатна бачити минулі темні часи? Свічки купували замість хліба і використовували картоплину замість свічника. Релігія душила і стверджувала: у раю, жінко, ти станеш підставкою для ніг у свого чоловіка, а в житті, бідний єврейський народе, принижений, зневажений, ти тремтітимеш у льохах. І будеш кремований. Кремований.

То це релігія винна? Ти що, почуваєшся промовцем на революції дев’ятсот п’ятого року[33]? Де твої заспокійливі пігулки? Які з них?

Спадковість. Як ми вийшли з минулої дикості, як перестали бути дикунами — ось чого треба вчити. Озирнутися назад і зрозуміти, що нас робить людьми — ось чого треба вчити. Знищити всі ґетто, що нас розділяють, а не