Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Ханна така лагідна до тебе. Візьми свою пігулку, місіс Зайві-хвилювання, і ковтни.

Спадковість! Та коли мені було вчити дітей? Від Ханни я просила тільки допомогти по господарству.

Ковтни пігулку.

В усьому іншому — задумливість, лагідність.

Ніяких подорожей. Додому.

Діти хочуть тебе бачити. Мусимо їм показати, що ти така, як завжди — квітка з колючками.

Жодних подорожей.

Віві хоче, щоб ти подивилася на її малюка. Надіслала квитки — на літак, хоче зробити з тебе справжню місіс Рузвельт. До Віві мусимо полетіти.

Нова дитинка. Скільки їх теплих, чарівливих маляток. Вона тримає його незграбно, на відстані від себе, так що він плаче. А вона починає хапати дрижаки, на лобі в неї виступає піт.

«Тш-ш, тш-ш, — вуркоче дідусь, забираючи в неї дитину. — Ти пробач свою бабусю, маленький принце, вона ніколи раніше не тримала в руках немовля, лише бачила їх у вітринах. Тш-ш, тш-ш».

«Ти втомилася, Мамо, — каже Віві. — Довга дорога і ця гамірна вечеря. Я відведу тебе до ліжка».

(Довга дорога — звідки, куди? Немовля пробуджує якісь спогади.)

У літаку, хитро спланованім так, щоб не відчувався рух (ні подуву вітру, ні відчуття польоту), вона була зосереджена і нерухома, обернувши обличчя до неба, яке вони вспорювали, не залишаючи по собі рубця.

Так от як воно виглядає, це небо, що визначає і вирішує, і от як людина проходить крізь нього, високо над змалілою землею і прихованим людським життям. Уразливим життям, на якому лишаються рубці.

Корабель пам’яті рухається через велике кругле море: крізь юрми калік; маленькі ставки, вкриті брижами, у вікні круглому, як ілюмінатор, як круг сонця, круг місяця (округлі солом’яні дахи Ольшани). Кругле око — ніби маленьке віконце, що обрамлює далекий самотній рік заслання, коли тільки поглядом можна було мандрувати у безмовності. І лише полярні вітри мчать над нескінченним і білим незайманим снігом — як хмари, що зімкнулися внизу, заховавши землю.

А тепер вони кладуть їй на коліна дитину. І не просіть мене, хотіла вона заблагати. Досить із мене виснаженого обличчя Віві й тих онуків, яких пам’ятаю. Я не можу, не можу…

Що ти не можеш? Дивна якась бабуся, що не в силах примусити себе обійняти немовля.

Вона лежить у ліжку, де зазвичай сплять дві маленькі сестрички, її слуховий апарат ввімкнено на повну гучність, їй чути, як дітей укладають спати, як несамовито кричить немовля і його заспокоюють, як дзенькає посуд, який миють і прибирають. Вони думають, що вона спить. А вона ще в полоні спогадів.

Не можна сказати, що вона не любила своїх малят, своїх дітей. Любов — цей спалах турботи — накочувався за потребою, як потік, і подібно потоку поглинав і змітав усі решту почуттів. Але коли потреба зникала, потік із розгону наштовхувався на запруду і не знаходячи собі виходу, всихав. Лише тоненький струмочок ще пульсував надалі, страждаючи за пережитим, але не міг довго триматися й бути корисним.

У цьому потоці вона винесла їх до їхнього власного життя, але те річище вже багато років тому як всохло. Ні, вона там не лишилася, таким собі привидом спогадів. Звичайно, не все ще завершилося, і це ще був не край. І ще з’являлися потічки — потічки її пошуків. Подекуди в них поверталася стара сила, що пробивалася до життя. Подекуди з’являлася злагода, зв’язок, значення. От якби вони її тільки залишили в спокої, у тиші, на самоті, дали поринути в думки.

А вони кладуть дитину їй на коліна. Потреба її обійняти, як подих із того минулого: тепле тільце, що вимагає уваги і тільки уваги й чарівливо шукає щось жадібним ротиком; ніби звірятко, що прагне життя — все і зараз; лабіринт спогадів; довге сп’яніння і поринання в те, що тобі потрібно, і де ти потрібна. Вона різко озирнулася назад — і знову її всипало морозом і піт пройняв. Ні, не так. Не треба, вона не може, не зараз…

І до кінця перебування там вона більше не торкнулася дитини.

«Тату, вона така… через хворобу? — запитала Віві. — Я так раділа, коли з’явився малюк, і за неї також. Сказала Тімові, що це найбільше потішить її, побути знову з дитиною. А вона жодного разу з ним не пограла».

Він не слухав.

«Серденько, ясочка моя, — вуркотів він. — Треба показати тебе в Голлівуді. Проти тебе не встоїть і крижане серце. Буць-буць. Станеш майстром шкіряного м’яча. І гратимеш аж у 2050-му. Побуцькай тоді за дідуся».

Уважна до старших онуків, сиділа на їхніх виставах (які розігрували спеціально для неї, де вона мусила вдавати публіку); допомагала Енн сортувати осіннє листя, відбираючи кращі зразки для школи; уважно слухала розповіді Ричарда про його колекцію кам’яних порід, поки її губи беззвучно повторювали назви, щоб запам’ятати: вулканічна, осадова, метаморфічна; шукала загублені шкарпетки, книжки, автобусні квитки; спостерігала, як діти зойкають, забавляючись із дідусем, який умів лоскотати, пестити, піднімати, підкидати, показувати фокуси, ділитися таємницями, жартувати, загадувати загадки… (Загадай мені загадку, бабусю. Я не знаю загадок, крихітко.) Вона протирала підвіконня, одвірки та меблі в кожній кімнаті; складала випрану білизну; поправляла шухляди; розвантажувала переповнені кошики з білизною для прасування (поки він, Віві або Тім сварилися: «Ти б мусила тут відпочивати, ти перехворіла»), але ні за ким не доглядала, не подавала їжу і не могла доторкнутися до дитини.

За тиждень вона сказала:

«Їдьмо додому. Зателефонуй сьогодні ж щодо квитків».

«Чи в тебе якісь нагальні справи, місіс Квапливість? На тебе чекає президент, щоб порадитися? — від страху перед близьким майбутнім він кричав: — Ми щойно розпакували речі, твої діти зі шкіри пнуться показати, як вони раді тебе бачити, а ти вже додому намилилась. Для