Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Як завжди, ти нічого не бачиш навколо: малі сплять учотирьох в одній кімнаті, бо ми зайняли їхнє ліжко. Ми додаткові двоє дорослих у будинку, де ще й немовля, а допомоги від нас ані краплі».

«Віві така рада. Дітям треба побути зі своїми дідусем і бабусею, вона сама мені сказала. І додала: я також хочу побути з мамою і татом…».

«Базікало і сліпий. Хіба не бачиш, яка вона втомлена? Починає розмовляти й відразу в сльози. Я ще слабка, щоб їй допомогти. Їдьмо додому».

(До заспокійливої самотності.)

Їй-бо здавалося, що гамірний і багатолюдний будинок слухав її, вслухався у неї. Так, ніби це було велике вухо, що приклалося до її грудей, під серцем. І вистукувало — швидкі постійні удари: впусти мене, впусти мене.

Як це так, що навіть м’які волосинки, що її торкалися, також вистукували?

Дивись, бабусю, що я тобі покажу…

Загадай мені загадку, бабусю. (Я не знаю загадок.)

Ой, глянь-но, бабусю, такий дурненький, що не знає навіть, де в нього ручки.

(Доді й малюк були на ковдрі, покладеній на купу осіннього листя).

Це я зробила — для тебе (Енн). (Ляльки з аркуша паперу, під фартушками — спіднички з фестонами, а під ними — барвисті панталони; волосся з ниток і великі допитливі круглі очі.)

Поглянь на мене, бабусю! (Ричард видерся на дерево і радісно повиснув, тримаючись однією рукою за гілку. Внизу схилився Доді, вдаючи приготування їжі.)

(Вилазь сюди, Доді, нумо, звідси все видно.)

Бабусю, будеш моїм денним ліжком. (Вигукувати «Ні!» було вже запізно.) Вага тільця Морті, поки її пальчики перебирають униз і вгору дріт її слухового апарату, а сама вона сонливо наспівує: павутиння-павутинка павукова срібна спинка.

(Діти їй довіряють.)

Час почати збирати свою колекцію каменів, бабуню. Це скам’янілий трилобіт, йому двісті мільйонів років (мільйони років в устах хлопчика), а це обсидіан, чорне скло.

Стук і стук.

Мамо, я ж тобі казала, що вчитель попросив це заповнити й принести сьогодні вранці. А до дідуся ти зверталася? Добре, тоді скажи мені, що маємо робити, і я заповню: евакуюватися чи залишатися в місті, чи чекати, поки ви мене заберете звідси. (Побачила, що вона докладає зусиль, щоб почути.) Це на випадок катастрофи, бабуню. (Діти їй довіряють.)

Віві в лабетах довгого, солодкого сп’яніння. Старі знайомі звуки: малюк гукає; верещить роздратована від виснаження мати; діти сваряться; діти граються; співають; сміються.

І сльози та спогади Віві — вона виплескує їх так швидко, що половини слів не зрозуміти.

Вона починає свідомо пригадувати вголос, хай мати знає, що вона цінує минуле, досі живе ним.

Годуючи груддю дитину: мої друзі захоплюються, а я кажу їм, господи, бути такою мунею справа нехитра. Пригадую, якою вродливою здавалася моя мати, коли годувала груддю мого братика, а молоко просто виливалося… Це був Дейві? Так, точно Дейві…

Підрубуючи поділ: Як тобі вдавалося завжди… в голову не вкладається, як тобі вдавалося все шити, що ми носили… Тіме, тільки уяви, семеро дітей, а мама все шила сама… Я ж не вигадала, правильно пам’ятаю, ти співала, коли шила? Та біла сукня з яблуками на спідниці, ти її перешила для мене, а до того її носила Ханна чи Клара?

Перучи камізельки: Ма, ніколи не забуду той гарний день, коли ти прала на вулиці. Було то ранньої весни. І бульбашки летіли, коли ти терла, а ми за ними бігли. Тоді ти зупинялася, щоб показати нам, як видувати мильні бульбашки за допомогою стебел зеленої цибулі… ти завжди…

«От зла цибуля, досі витискає з тебе сльози через стільки років, — сказав батько, намагаючись обернути сльози на сміх».

Поки Ричард схилився над домашнім завданням:

«Де вона, цікаво, має ж десь бути — “Книга мучеників[34]”? Це завжди виглядало так… урочисто, коли ти клала книжку на круглий стіл, а ми всі навколо дивилися на неї разом. І ще ореол від лампи. Абажур з бісерними китицями можна було підіймати й опускати — такі пересувні абажури знову входять у моду, тільки без китиць. Ти знаєш, про яку книжку я кажу, тату — «Книга мучеників». На першій сторінці там був бюст Спартака… чи Сократа? От якби у моїх дітей була подібна книжка, щоб дати їм те, що ти… (І знову зайшлася слізьми.)

(Що я хотіла зробити й не зробила? Припини, доню, зупинись, досить про ті часи. А він, цей облудник, сидить тут із мокрими очима — та це для тебе тоді не значило нічого, геть нічого.)

…Тоді, коли ти прийшла до школи, а я ледь не згоріла від сорому через твій акцент і через те, що ти знала, що мені соромно — скажи, чому так?.. Губна гармошка Семмі, ти якось танцювала під неї, тримаючи Дейві на руках, який верещав… А тоді, коли ти тепло вгорнула нас і повела на ніч на залізничну станцію, бо там обігрівали, а в нас не було вугілля через страйк тієї зими… Не уявляла, що я все це пам’ятаю, так, Мамо?.. А як ти водила нас дивитися на захід сонця…

День крізь день накочуються спогади. А тепер бо гірше — ще й запитання. Навіть онуки:

«Бабусю, а давним-давно, коли ти була маленькою…».

Тільки вечори й рятували.

Поки вони вважали, що вона спить, вона могла складати на стіні мозаїку (з дитячих малюнків, мап, календарів, картинок, картонних ляльок Енн з великими допитливими круглими очима), або, зігнувшись, забиратися у шафу дівчаток, де на нижній полиці стояли черевички й зберігалися їхні сукні.

На якийсь час це оберігало її від болісного відчуття будинку, що дослухався, торкався, вистукував, від