Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Сьогодні вона мусила позбутися спогадів про дитячу гру в зірочки. Напередодні ввечері у вікні вимальовувалися силуети Енн і Доді на тлі заходу сонця з палаючим слідом від реактивного літака, а гупання їхнього грального м’ячика підкреслювало мирні звуки кухні, де готували вечерю. Чи вона розповідала їм — ну, так, звісно, розповідала — як грали у зірочки в їхньому селищі, де не було ні м’ячика, ні зірочок. Шість камінців, круглих і пласких, розкидали навколо, а сьомий клали на тильну сторону долоні, підкидали й ловили, збираючи стільки камінців, скільки могли встигнути, знову підкидали… Щодо каменів (повторюючи Ричарда), то їх існує три види: викинуті вогнем земних надр; затверділі нашарування століть; переплавлені зі старих порід (вулканічні, осадкові, метаморфічні). Але був іще один — застиглий, як чорне скло, що ніколи не змінюється і не зберігає викопну пам’ять… (хай не впаде моє зерно на камінь). Жив собі колись чоловік, що силувався затягти нагору велику брилу, а та постійно скочувалася долу — вічна праця, свобода, знову праця… (камінь згине, слово залишиться). А ти, Давиде, що скрикнув, каменем убивши: «Господи, візьми з плоті моє серце кам’яне і дай мені серце плотське».

Хто це кричав? Чому вона знову у тюремній камері, порошинки кружляють у променях сонця, і заводять донощика, що тепер такий самий в’язень, як і вони. І Ліза в стрибку, так, м’яка і ніжна Ліза, вгризається в яремну вену зрадника. Зойк, крик.

Ні, це кричать діти. Невже Пол і Семмі знову побилися?

В будинку Віві. Суворо про себе: ти в будинку Віві.

Удари, зойки, вигук: «Бабусю!». Це її кличуть? О прошу, ні. Сховатися, зіщулитися, заритися в сукні. Але тремтяче маленьке тільце кидається до неї — здивування, придушений сміх, ручки обнімають за шию, витирають сльози з її щоки, й ледь чутний шепіт у вухо: «Ти також тут ховаєшся, бабусю? Це мій таємний сховок, тепер наша спільна таємниця».

Крапельки поту, дрижаки не відпускають.

Схоже, велике вухо тисне вже ізсередини і стукає.

«Треба їхати додому, — сказала вона йому. — Мені тут дедалі гіршає».

«Сама винна, місіс Клопотуха, геть не відпочиваєш, усе намагаєшся тягти. — Він лютує, але в його очах страх. — У тебе була серйозна операція, і тобі порадили подбати про себе… Гаразд, поїдемо туди, де ти зможеш відпочити».

Але куди? Не додому ж бо чекати на смерть, ні, не зараз. Він подумав про Ленні та Клару; було б добре погостювати в кожної дитини. Але їй спершу треба відпочити, зміцніти. Якби вони зуміли поїхати до Флориди — перед ним засяяла вона, заманлива, але так і не досягнена Флорида. Як і Каліфорнія. (Гроші, гроші, тануть, як сніг.) Спершу до Лос-Анджелеса, погрітися на сонечку, потім до Ленні у Сан-Франциско.

Наступного дня він сказав:

«Бачила, що пише Ненсі — знову вдома сніг і вітер, жахлива зима. Подивись на себе — сама снасть, тільки живіт роздувся. Я телефонував Філу, він сказав, що прописує Лос-Анджелес, сонце і відпочинок».

Вона читала слова по його губах.

«Ти продав будинок! — закричала вона, — от чому ми не повертаємось! От чому ти більше не заводиш мову про “Тиху гавань”. От звідки в тебе гроші на подорож. А після дітей ти потягнеш мене до “Гавані”».

«“Гавань”? Хто про неї наразі думає? Скажи їй, Віві, скажи цій місіс Підозріливість, що їй прописано сонце і відпочинок для її ж здоров’я… Та й як я міг продати будинок без тебе?».

У місці проводжань і вітань, де дмуть вітри від’їзду і приїзду, вони розпрощалися.

Вони дивилися їй услід очима тих, хто був до них: Ричард — блакитним сяйвом її власних очей; Енн — скандинавськими очима Тіма; Морті — замріяними карими очима прабабусі, якої він ніколи не побачить; Доді — веселими очима коханого її молодості (він стояв тепер поруч); Віві — очима, залитими сльозами. У малюка очі були заплющені — він спав.

Прощавайте, дітки мої.

Він привіз її на околицю великого міста, де мешкали покинуті старі люди. У просторі, обмеженому з півночі та півдня пірсами з атракціонами, був брукований прямий прохід, де стояли чорні лави, обернуті до піщаного берега — такого широкого, що океан шумів аж ген десь далеко.

Протягом короткої пори відпусток деякі із забитих дошками крамничок обабіч піщаних просторів відкриваються, і там можна побачити подружжя, молодь, дітей. Маленький вагончик, прикрашений гірляндами, курсує між пірсами, й вогники «російських гірок» виблискують і підморгують шукачам гострих відчуттів.

Решту року це стає цариною літніх людей, все позабиване і спокійне, довкілля виглядає пусткою, за винятком тих рідких днів і годин, коли сонце, як приплив, висмоктує їх із дешевих мебльованих кімнатчин, кидає на лавки та піщані прогулянкові стежинки, а тоді змітає назад в занепалі помешкання.

Серед невисоких вицвілих квадратів виблискують кілька нових багатоповерхівок. В одній із них Джинні, дочка Ленні, винайняла для них квартиру. «Люди платять сотні доларів на місяць, дідусю, за те саме дивовижне повітря, за ту саму близькість до океану лише за кілька миль північніше чи південніше звідси».

Вона почулася недобре в літаку і кілька днів пролежала слабкою в незнайомій кімнаті. Кілька разів навідувався лікар, залишав ліки, які вона відмовлялася вживати. Кілька разів приїздила автівкою Джинні, просто з праці за двадцять миль звідти, все ще в однострої патронажної сестри, її весела вдача і чарівність були кращим лікуванням.

«Хіба віриться, що зима надворі? — спитав він одного ранку. — Краса за вікном, як на рекламі. Нумо, місіс Кволість, підводься, щоб побачити. Якщо ти в стані сидіти тут, то зможеш і на повітрі. Лікар так само вважає».

Проте всі лави були обцяцьковані людьми, а пісок підступив аж до краю доріжки. До того ж, вона вже побачила вдалині буруни океану.

«Відведи