Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

І хоч вона повисла на ньому, провідницею була саме вона.

Вони рухалися повільно і важко, часто сідали відпочити, тож він бурчав. Пісок на доторк був теплим. Вона зачерпнула жменю піску, піднесла її до ока, що краще бачило, роздивилась і висипала назад. Коли вони підійшли майже до океану і вона побачила блискотіння води, сіла на пісок, скинула черевики, зняла панчохи, залишила їх і побігла.

— Стривай, застудишся! — оговтався він, але пісок у черевиках зробив його, завжди такого спритного, важким у рухах, а її ступні вже вкрила біла піна.

Він витягнув її назад, дістав носовичок, щоб витерти її вогкі, в піску ноги.

«Ні, не треба, — зупинила його вона, — сонце висушить».

Вона схопила носовичок, розклала його, насипала туди жменю піску, зв’язала кутки, зробивши з нього мішечок — «щоб розглянути під лупою» (вперше за багато років вона пояснила свої дії) — і лягла, підклавши маленький мішечок під щоку і дивлячись на берег, що виплекав життя, яке мільйони років тому виповзло з океану назустріч свідомості.

Якось у неділю він сів з нею у сморідний автобус, і вони поїхали повз нескінченні облущені будинки до оселі родичів. «Ой, що це?» — зойкнула вона, коли світло раптом потьмяніло і будинки, огорнуті серпанком, ніби оддаліли. «Смог, — відрізав він, — усім відомо, крім тебе…» Коли вони вийшли, він обіймав її, щоб підтримати, але вона йшла, розсуваючи важке повітря долонями, ніби роблячи просвіт, і шепотіла: «Хто це зробив?». Тоді раптом присіла на край хідника, її знудило, і вона довго не бажала підводитись.

Власний вік усвідомлюєш, дивлячись на змінені обличчя тих, кого знав у юності. Невже це саме вони, кого він приїхав провідати? Макс і Роза, ласкаві та гостинні, знайомлять їх із ввічливими дітьми, байдужими онуками — «вся сім’я збирається раз на місяць у неділю. А чому б ні? У нас достатньо місця, вистачає допомоги, їжі».

Розмова про машини, будинки, успіхи — цей син те, та дочка це. А ваші діти? Квапливо і стисло — про шлюби з неєвреями, незрозумілу роботу: «мій зять Філ — лікар», — все, чим він може похвалитися. Вона мовчки сидить у кутку. (Заколисало в дорозі, як дитину, пояснює він.) Ось уже багато років, як він не брав її в гостини ні до кого, крім дітей — старі страхи досі печуть: «хоч би нічого не трапилось», і він благає про себе «хоч би нічого не трапилось». Аж свербить, як хочеться їм розповісти.

«Вона дуже хвора, — багатозначно глипнув він на неї, — дуже».

На їхніх стриманих обличчях нічого не відбилося.

«Чи не спадало вам на думку, що їй може бути краще в Палм-Спрингс? — спитала Роза. — Або принаймні на більш облаштованій ділянці узбережжя, де люди порядніші й басейн є?».

Аби не заводити мову про «гроші», він сказав, натомість:

«А чи знайде вона там пісок, щоб вивчати його крізь збільшуване скло?» — і пустився за старою звичкою виставляти в усіх подробицях її дивацтва, щоб посміятися.

Після вечері, коли решта гостей розбилися у вітальні на групки, окремо чоловіки, окремо жінки, або зібралися в кімнаті відпочинку біля телевізора, вони залишилися вчотирьох. Вона сиділа рядком із ним і мовчала. Жарти, історії, спогади про людей, яких вони знали ще по Росії півстоліття тому. Дивні слова лунали над столом, зробленим відомим меблярем Дунканом Файфом: голод, таємні зібрання, права людини, нишпорки, фіскали, в’язниця, втеча, аж раптом голос одного з онуків:

«Пішла реклама. А кока-коли не залишилося? Гей, ви пропускаєте справжній жахастик».

Згодом одна з онук (Макс гордовито: «Лишень гляньте, хіба не міс Америка?»), повертаючись до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, підвезла їх додому. Нічого не трапилося, жодних прикростей, хіба що — їхня відсутність.

Перші кілька днів вона брала з собою збільшувальне скло, а що він сідав каменем на лаву, то вмощувалась унизу поряд, куди падала смугаста тінь від лави, й вимикала гучність свого слухового апарату, щоб не чути чужих голосів.

Згодом, коли яскраво світило сонце і вона почувалася достатньо добре, він сідав із нею у вагончик, і вони їхали туди, де лави були розставлені прямокутниками, а поруч із деякими з них стояли столики для гри в шашки чи карти. І знову — ковдра на піску в смугастих тінях, але лупу вона з собою більше не брала. Він грав у карти, а вона лежала на сонечку й дивилася на океан. Або вони йшли на прохідку — два квартали до облущеного готелю, два квартали назад, повз ятки з гамбургерами, відкриті бари, крамниці вживаних та знецінених речей.

Одного разу з натовпу людей, що так само, як і вони, неквапливо і безцільно походжали, їм назустріч вибігла непевним кроком жінка, обійняла їх, розцілувала і розплакалась: «Любі мої, дорогі старі друзі». Її подруга, не його — місіс Мейс, яка жила по сусідству з ними у Денвері, коли діти були ще маленькими.

Тридцять років стискаються у якихось десять речень, а теперішнє обмежується й трьома. От і все вже сказано: діти роз’їхались, чоловік помер, вона живе в кімнаті за два квартали від концертної зали — пальцем показує на споруду під куполом, що височить перед пірсом. Що з ногою? Тромбофлебіт. Важке дихання? Так, і не питайте. Вона також виходить щодня тут посидіти. А завтра, чи збираються вони завтра на місцевий хор? Він, звичайно ж, про нього чув, усі йдуть — це подія, на яку чекають уже цілий тиждень. Невже вони не були жодного разу? Вона прийде до них завтра перед вечерею, а тоді вони підуть разом.

Отож вона сидить під вихором звуків співу серед тисячі інших літніх облич.

Слуховий апарат вимкнула, щойно вони ввійшли до зали, а тепер бажала б і зір вимкнути.

Один за одним пропливали й закарбовувалися в її голові їхні обличчя — й хоч нестримне звучання їхнього співу було ледь чутним і далеким, — що горланили, заповнювали простір, злагоджено виводили дитячі пісеньки, колискові,