Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

Другий вихід Еркюля Пуаро

– Серйозно, – почав Картрайт, – ми хоч кудись просунулися?

Вони зібрали військову раду. Сер Чарльз, містер Саттертвейт та Еґґ Літтон-Ґор сиділи в кімнаті, декорованій під каюту корабля. У каміні палахкотів вогонь, а за вікном лютувала буря. Містер Саттертвейт і Еґґ одночасно відповіли на запитання.

– Ні, – зізнався містер Саттертвейт.

– Так, – заперечила йому Еґґ.

Сер Чарльз переводив погляд з одного на другу й назад. Містер Саттертвейт граційним жестом показав, що леді має говорити першою.

Еґґ трохи помовчала, збираючись із думками.

– Ми дійсно просунулися, – нарешті промовила вона. – Просунулися тому, що нічого не знайшли. Звісно, звучить дивно, але це не так. Я хочу сказати, що в нас були певні розмиті ідеї, а ми з’ясували, що вони хибні.

– Метод виключення, – сказав сер Чарльз.

– Саме так.

Містер Саттертвейт прочистив горло. Йому подобалося підбивати підсумки.

– Ідею фінансової вигоди можна відкинути, – заявив він. – Здається, не має нікого, хто – як пишуть в детективах – міг би виграти від смерті Стівена Беббінґтона. Так само можна вилучити мотив помсти. Окрім того, що містер Беббінґтон був дружнім і миролюбивим, я не вважаю, що він обіймав достатньо високе становище, щоб мати ворогів. Тож ми повертаємося до останнього з наших припущень – до страху. Убивши Стівена Беббінґтона, хтось повернув собі безпеку.

– Як добре сказано, – прокоментувала Еґґ.

Містер Саттертвейт, здавалося, був до певної міри задоволений собою. Сер Чарльз мав обурений вигляд, адже сяяти мав він, а не Саттертвейт.

– Річ у тім, – сказала вона, – що ми робитимемо далі. Я маю на увазі активні дії. Слідкуватимемо за людьми абощо? Перевдягнемося і скрізь на ними ходитимемо?

– Моя люба дівчинко, – відповів сер Чарльз. – Я ніколи не грав стариганів із бородою й починати не збираюся.

– Що ж тоді..? – почала була вона, але її перебили. Двері прочинилися, і Темпл оголосила:

– Мсьє Еркюль Пуаро.

Мсьє Пуаро увійшов, широко всміхаючись, і привітався з трьома приголомшеними людьми.

– Чи дозволите мені, – промовив він, підморгуючи, – взяти участь у вашій нараді? Адже це нарада, чи не так?

– Мій любий друже, ми страшенно раді вас бачити. – Сер Чарльз, отямившись від шоку, потиснув гостеві руку й усадив його у велике крісло. – Звідки ви тут узялися?

– Я зателефонував своєму другові Саттертвейту в Лондон. Мені сказали, що він поїхав. До Корнуоллу. Eh bien[13], важко було не здогадатися куди. Я сів на перший же потяг до Лумута, і ось я перед вами.

– Ясно, – сказала Еґґ. – Але чому ви прийшли? Ну, тобто, – виправилася вона, усвідомивши, що її запитання прозвучало нечемно, – ви приїхали з конкретною метою?

– Я приїхав, – повідомив Еркюль Пуаро, – визнати помилку.

Із чарівною усмішкою він повернувся до сера Чарльза і витягнув руки у невластивому англійцям жесті.

– Мсьє, у цій самій кімнаті ви казали, що вас щось бентежить у смерті містера Беббінґтона. А я – я подумав, що це ваша звичка все драматизувати, – я казав собі: він великий актор, йому потрібна драма за будь-яку ціну. Здавалося абсолютно неймовірним, щоб такий дружній літній чоловік помер не власною смертю. Я і досі не розумію ні як саме його отруїли, ні чому. Це здається абсурдним – фантастичним навіть. А все ж ми маємо другу смерть за схожих обставин. Не можна назвати це збігом. Ні, між обома має бути зв’язок. Тож, сере Чарльзе, я прийшов вибачитися перед вами, сказати, що я, Еркюль Пуаро, помилився, і попросити у вас дозволу бути присутнім на ваших обговореннях.

Сер Чарльз нервово прочистив горло. Він здавався дещо зніченим.

– Це надзвичайно мило з вашого боку, мсьє Пуаро. Я не знаю… витрачати свій час… я…

Він розгублено замовк. Запитально поглянув на Саттертвейта.

– Це велика ласка з вашого боку, – почав був Саттертвейт.

– Ні, це не ласка. Це цікавість і так, моє травмоване самолюбство. Я мушу спокутувати свою провину. Мій час – ну чого він вартий – і зрештою, нащо мені ті подорожі? Відрізняються лише мови, а людська природа скрізь однакова. Але звісно, якщо ви мені не раді, якщо вам здається, що я втручаюся…

Обидва чоловіки хором заговорили:

– Аж ніяк.

– Звісно ні.

Пуаро перевів погляд на дівчину.

– А мадемуазель?

Якусь мить Еґґ мовчала, і всі троє чоловіків зрозуміли: Еґґ не хоче, щоб Пуаро їм допомагав…

Містерові Саттертвейту здалося, що він знає чому. То була розвага на двох Чарльза Картрайта та Еґґ Літтон-Ґор. Саттертвейтові ласкаво дозволили залишитися через усвідомлення, що він величина, якою можна знехтувати. Але зовсім інша річ – Еркюль Пуаро. Той претендуватиме на роль лідера. Можливо навіть, що сер Чарльз поступиться йому місцем. Тоді плани Еґґ зведуться нанівець. Він дивився на дівчину, співчуваючи її непростому вибору. Ці двоє її не розуміли, але Саттертвейт зі своєю напівжіночою чутливістю усвідомлював, що вона розв’язує дилему. Еґґ боролася за своє щастя…

Що ж вона скаже?

Але що вона зрештою може сказати? Не може ж вона відверто висловити свої думки. «Їдьте, їдьте геть, ваш приїзд усе мені зіпсує, ви мені тут не потрібні».

У Еґґ Літтон-Ґор був лише один варіант відповіді:

– Звісно, – посміхнулася вона. – Ми вам раді.

Розділ четвертий

Сторонній спостерігач

– Добре, – сказав Пуаро. – Тепер ми колеги. Eh bien, якщо ваша ласка, введіть мене, будь ласка, au courant[14] ситуації.

Він уважно слухав розповідь Саттертвейта про те, які кроки було зроблено після повернення в Англію. Містер Саттертвейт умів розповідати. Йому особливо добре вдавалося створити атмосферу, показати картинку. Його опис абатства, слуг, начальника поліції Джонсона був захопливим. Бельгієць гучно похвалив сера Чарльза за те, що йому вдалося знайти за каміном недописані листи.

– Ah, mais c’est magnifique, ça![15] – вигукнув він в екстазі. – Дедукція, реконструкція – бездоганно! Замість ставати великим актором, вам слід було стати великим детективом, сере Чарльзе.

Сер Чарльз прийняв ці овації з належною скромністю – зі своєю особливою фірмовою скромністю. Він багато років приймав компліменти на сцені й стільки ж років цього вчився.

– Ваше спостереження – воно теж дуже цінне, – сказав Пуаро, повертаючись до Саттертвейта. – Спостереження про раптову фамільярність із дворецьким.

– Ви думаєте, в цій ідеї про місіс де Рашбріджер щось є? – з ентузіазмом запитав сер Чарльз.

– Ну, на це варто звернути увагу, – промовив детектив, повертаючись до містера Саттертвейта. – Це натякає нам, власне, на кілька речей, чи не так?

Ніхто не зрозумів, які саме речі маються на увазі, але зізнаватися в цьому нікому не хотілося, тож усі просто