Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

- Що ж з тобою сталося, рідна кров? - з незрозумілою інтонацією поцікавився Ерік, димлячи сигарою.

- І справді, де ти примудрилася отримати свіжі рани і зламати носа? - підхопив його Нік.

"Зламати... Носа?" Мені не почулося?

Схопившись за названу частину тіла, чимось викликала у чоловіків вибух сміху.

Знайти причини надмірної веселості своїх співрозмовників мені не вдалося. У кімнату вбігла миловидна дівчина в блакитному фартуху та темно-синьому сарафані. По обидва боки обличчя спускалися дві золоті коси середньої довжини, а великі блакитні очі доповнювали милий образ. У руках дівчина тримала стос акуратно складених, проте, непізнаних мною ганчірок.

Оглянувши компанію, і, як мені здалося, загостривши увагу на мені дівчина, зніяковіла і пригальмувала.

- Я, здається, щось наплутала... - задумливим тоном пробурмотіла вона, проте з незрозумілим виразом розглядаючи мій профіль (оскільки я сиділа в півоберту до неї). Її явно щось чи то жахало, чи то бентежило.

Дівчина мала намір спішно піти, але тут її зупинив Нік:

- Залежить від того, що ти хотіла - глибокодумно промовив він.

- Так-так - глузливо підтвердив Ерік - де ти, а де "щось плутати".

Зізнатися, за тоном чоловіків я не могла зрозуміти чи знущаються вони з новоприбулої, чиє ім'я мені невідоме, чи ні.

Тут у кімнату зайшла Джулія.

– Софі! Чого ж ти встала посеред кімнати? - здивувалася жінка - А чого одяг досі у тебе?

Здивуванню дівчини не було кордонів

- А-а... Е...? Але ви сказали...? Але...? – не могла зібратися з думками дівчина, при цьому дивно дивлячись на сидячих за столом мене та чоловіків.

- Чи можу я уточнити, в чому проблема? - чемно поцікавилася я розраховуючи задовольнити свою цікавість.

Почувши мій голос дзвінкий і повністю відновлений, дівчина впала в ще більший ступор. Не встигла я і мої колишні співрозмовники усвідомити, як мене утягнув вир жіночої брязкітливості і метушні... Сам чорт знає куди.

– Е!

– А? куди? - Намагалися збагнути чоловіки

- Ми взагалі розмовляли! – відійшовши від ступору, заявив Ерік

- Після поговорите! А дитину треба вимити, переодягнути та нагодувати! -тільки і відгукнулася на те Джулія.

Мене проводили до ванної кімнати дивного вигляду. Софі – здається, Джулія назвала дівчину – ведучи мене до пункту призначення невтомно щось щебетала зі щирими співчуттями, проте я не слухала.

Мій розум просто фізично не міг підлаштуватися під цей шалений темп, з яким тепер навколо мене почав кружляти світ.

Я стояла... І здивовано оглядалася на всі боки.... І тут мій погляд упав на невелике кругле дзеркало над раковиною.

Тепер я зрозуміла, чому так жахнулася дівчина.

На моєму і так непривабливому обличчі красувалися численні синці і садна... Від носа до підборіддя, і навіть на комірі сорочки виднілася рясна і чітка лінія вже засохлої крові. Зізнатися, я справді виглядала жахливо...

Єдине, що відразу кинулося в очі, так це те, що в районі носа у мене була ідеально чиста зона. Складалося враження, що ця частина вже була вимита до цього... А якщо так… то ким?

– Мені довелося швидко очистити ту частину, бо інакше моє загоєння було б марною тратою часу та енергії...

Я би здригнулася при звуці чуть грубого голосу Ніка, але це сталося б у тому випадку якщо б я не знала про те, що він вже давно підпирає одвірок за моєю спиною.

Хоча, якщо бути вже зовсім чесною, я дізналася про його наближення набагато раніше... Приблизно тоді, коли він йшов сходами...

- Загоєння? – мимоволі перепитала я.

- Воно саме. Твій ніс і справді був зламаний – почав пояснювати хлопець – Тому, якби я загоював його, не прибравши перед цим зайвий з твого організму бруд, пил та інше сміття скоро почалося б гниття, запалення чи щось подібне. А це означало б, що я не допоміг, а лише відстрочив смерть. І тим більше, вийшло б, що викинув купу енергії в порожню...

- То ти маг-цілитель? - вражено вигукнула я, повертаючись обличчям до співрозмовника.

- Трохи... - зніяковіло зізнався він

- Ану брись! - шикнула на хлопця Софі, що з'явилася в дверях.

- Так-так іди погуляй - вторила їй Джулія...

Жалісливі жінки мене нагодували, переодягли, причесали, а перед цим навіть не забули вимити... Хоча ні, останні три дії я зробила сама, а ось нагодували мене, що називається з ложечки...

– Я за все заплачу! – клятвено запевняла я, хоч і не знала, де братиму гроші...

Та мене не слухали або лагідно відповідали:

- Ну що ти, дитинко, не варто!

Наступного разу, коли мозок зміг успішно сприйняти навколишній світ, який змилувався і все-таки зменшив темп, я стояла на порозі будиночка Емерсонів.

Я стояла і не могла зрозуміти, як так вийшло.

Цей поріг був не тим порогом, який я переступала якийсь час тому. Я більше скажу, він вів не на вулицю, викладену бруківкою, якою вільно їздили карети та екіпажі, а...

Зізнатися, я навіть не маю поняття, як називалася ця територія...

І хоча навпроти також височіла чотириповерхова будівля з відчиненими навстіж дверима, дива таки були. По обидва боки цього простору стояли кам'яні стіни, біля яких стояли дивні маленькі будиночки, і росли дрібні дерева. Тут же, в середині цього "заднього дворика", була мініатюрна криниця.

З будинку навпроти вийшов миловидний хлопець невизначеного віку. Юнак ніс у руках величезний, доверху забитий, якоюсь білизною кошик.

Поставивши свою ношу праворуч від порога, хлопець витер піт із чола. Обтрусивши руки і задоволено хмикнувши, поставив долоні біля рота, ніби збираючись щось крикнути. Але саме в цей момент його зацікавила моя випадково помічена особа.

- Гей! - покликав він мене - а тебе як звати?

Його золотисті локони і очі, що сяють дитячою цікавістю, а також промениста і цілком щира посмішка робили його обличчя неможливим для оцінки віку. Цьому високому юнакові в полотняних штанях, садових рукавичках і простецькій сорочці рівним рахунком могло бути і п'ятнадцять і двадцять...