Читати книгу - "Не сама, Тена Дітна"

- Отже, ви вирішили моїми руками… На моєму горі? Не тільки Мар’яні довелося рости з придурками, – зубоскалить Тарас і вже не виглядає таким засмученим.

-  Не нахабній! - Мирон відпускає йому запотиличник. – Це реально буде крутий подарунок. Не-за-бут-ній!

-  Ага, сподіваюсь, до свого Дня народження вона все ще буде про нього пам’ятати. Концерт же за місяць до її Днюхи, - все ще сумнівається Тарас.

-  Здійснена мрія – найкращий подарунок. Впевнений, Мар’яна запам’ятає його надовго. Можливо навіть, реабілітує нас й ми позбудемося почесного звання придурків на наступні вісімнадцять років.

-  Головне, аби не підвищила у званні, коли про допомогу проситиму. А то станемо почесними придурками. До речі, про допомогу… Я казав вам, що в мене найкращі брати? – і тягне до нас свої лапи обійматися.

Саме в такі моменти розумієш, як тобі пощастило мати таку родину та друзів! Трендець, починаєш заздрити сам собі.

Добре, Тарас вчасно згадав, що йому вже час йти, друзі чекають у корчмі.

Сьогодні на пляжі кінотеатр під відкритим небом. Ми з Миром теж вирішили сходити.

Вже вмостилися на килимках, коли на пляж завітала Тарасова компанія.

Я розглядав дівчат та намагався вгадати, свідком розмови котрої з них мимоволі став. За виключенням знайомих мені, залишалося п’ятеро. Зараз я міг бачити їх тільки зі спини, бо пройшли повз нас та сіли попереду, ще й розділилися на групки. Тарас влаштувався поруч із нами. Лора його відверто ігнорувала.

Невдовзі почався фільм і я не помітив, як заснув. Далася взнаки безсонна ніч. Прокинувся, коли вже склали екран та почали збирати тюки.

Тараса з нами вже не було. Мир теж щасливо продрих майже весь фільм. Встали, трохи розім’яти ноги та допомогли прибирати інвентар. Поспішали, бо розпочався дощ. Пляж швидко пустів. Ми теж рушили.

Попереду йшли двоє дівчат з Лоркиної компанії. Миро прискорився, обганяючи їх, й перейшов на біг, кинувши мені, аби наздоганяв.

А я завис…

Оце так, якесь диво взуло білі кеди?!  Мала явно погарячкувала!

Дощ посилився, а вона ледь рухається, ноги намагається не забруднити. Взагалі стала. Капець! Що вона там розглядає? Чекає поки асфальт проросте? Аж смішно стало. Швидко обхопив руками, як стояла, та відірвав від землі. Полетіли!

-  Ой, мамо!  – смішна.

-  Тихо, мала. Це не вона, - зі смішком пошепки, аби не налякати, а вона завмерла та майже дихати припинила.

Дощ ллє. Час прискорюватися й нам.

-  Ти тільки ногами не смикай, бо впущу або вдвох впадемо, - сподіваюся, послухає.  А серце в неї так голосно стукає, наче саме серце її в долонях несу. Перелякана. Мовчить. І дихає так голосно. Таке мале та мокре.

Добре, що знаю до яких будинків йти, бо здається мала втратила дар мови. Мабуть так тільки манекенів переносять.

-  Дальній чи ближній?

-  Цей, - ледь розчув, так тихо.

Приземлив на ґанок, а мала одразу голову опустила, вивчає ноги, за кеди свої переживає. Навіть не повернулася, аби глянути хто її ніс, так і стоїть до мене спиною.

Капець! Наче сама долетіла.

-  Чисті? – гмикаю.

Завмерла. 

-  Дем’ян, - від того як вона вмить сторопіла, кутики губ самі повзуть вгору. Для початку було б непогано познайомитися.

-  Дякую, - випалює і забігає на веранду. А я починаю сміятися.

І що це щойно було?

У моєму блозі ви можете подивитися візуал героїв.

Аби отримувати сповіщення про вихід нової глави, потрібно підписатися на автора та додати книгу до бібліотеки.

Дякую, що читаєте)