Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

    Я всю ніч боролася за сон, але програла вщент. Собаки, старанно ходили перевіряти усі рухи Яна на першому поверсі, кіт, ніяк не міг вкластися на новому місці, Ян бурмотів, хто б міг подумати, що він такий балакучий, тривога, відбій тривоги, вовтузіння Соньки. І десь тут мене й зустрів ранок.

   Під аґукання дитинча я й прокинулася. Ну як прокинулася? Повстала з ліжка. Зате кіт підірвався й розпочалося ранкове волання «мене давно не годувала, я зараз здохну з голодухи».

— Щоб ти такий голодний в черепашку перевтілився, — від душі побажала коту.

 Дістала з ліжечка Соньку. Вона життєрадісно показала усі свої зубки. Ну хоч хтось в цьому домі щасливий й задоволений. Переодягли підгузок. Й потягнулися в сторону кухні їжу шукати. Рекс радісно ганяє, Марсік скаче, кіт треться об ноги…Відчуваю вже готовність зійти з розуму.

  На кухні розгорнулася драма в одному акті під назвою "Голодний кіт". Головний герой, він же виконавець головної ролі, виводив свої голодні трелі на одній ноті, що аж шибки дзвеніли.

- Та заради усіх котячих богів! Падлюка, ти хутряна, та про яку голодну долю ти мені тут виспівуєш? Коли я тебе не годувала? Точно знайду вам усім добрі й надійні руки, —  вкотре пробурмотіла я.

   От тільки до виконання погрози я вже ще не доходила…Але раз в день стабільно мріялося про моє самітницьке життя. А все! Часи змінилися. Прийми це! Живи з цим!

   Й поки набирала усім тваринам миски з їжею, утворився справжній гармидер. Кіт заволав відчайдушніше. Марсік закрутився веселіше. Рекс активніше замотав хвостом. Сонька й собі подала голос. Від ранкового щастя, аж очі сіпалися.

  Короткий забіг у ванну з визиранням звідти на усіх. Усі поки жерли, а Сонька за тими голодними спостерігала. Сніданок Софії. Видихаю. Усі ситі. Наливаю собі кави. Хух! Щось сьогодні я явно не вогонь…так попіл на купці.

   Як жінки можуть все встигати маючи дві-три дитини? Це одного ти тягнеш в школу, іншого в садок, третього на горщок…І вдома готуєш-прибираєш… і якщо мова йде про те, що ще й на роботу маєш ходити…Ну це вже…ЯК? Як можна оце все встигати? Це взагалі якийсь конфлікт: реалізуйсянароджуй. Ти повинна робити кар’єру, розвиватися, працювати, як останній кінь на фермі й реалізовувати ще багато фантазій роботодавців й ти маєш народити дитину. Як показав мій особистий досвід на поєднанні дитинаробота я посипалася, як картонний будиночок. Але жінки можуть. І змушені.

    От того й до війни у нас була серйозна криза демореальності. Рівень заробітної плати недостатній не те, що для утримання та виховання бажаної кількості дітей, він навіть нікчемний для життя дорослих людей. Мені реально страшно думати про стан речей сьогодення. Так, треба думати про позитивні речі… а не про те, як в Україні легко померти, але складно жити.  

    І я старалася, але потрібно було ще собак вигуляти й той позитив тихенько намагався вдрапати в  мишачу дірку. Вдягла Соньку, себе, випустила собак.

  Й годину за усіма бігала та періодично верещала то на Рекса за мої клумби, то на Марсіка, бо той хотів на ручки, а на ручках в мене була Сонька. Зате в дім повернулася вся така вигуляна й охрипла. Рекса треба на більший простір випускати…не нагулюється він у дворі.  

  Посадила Соньку в манеж, зайняла собак смаколиками й повторила ще одну чашку кави. Так, що в мене сьогодні був за план? Мої клумби. Точно. Мої прекрасні-прекрасні клумби вимагали уваги. І я б хотіла з ними возз’єднатися. Але з Сонькою на вулиці, то якийсь окремий вид знущання. Бо там треба її пасти, просто посидіти на місці дитинча відмовляється, вона намагається повзати. Знаю. Уже пробувала. Того зберись й займись обідом.

 І граючись з Сонькою у нашу улюблену гру «тут я картопельку чищу, а тут до малої угукаю», зайнялася їжею. Люблю, коли усі ситі й нагуляні. Сидять вилизуються, мовчать. У свою медитацію я так поринула, що коли в кухню влетів скуйовджений Ян, смикнулася й порізала пальця.

— Ян! – рикнула я.

— Що? – загальмував він, перед манежем Соньки.

— Спокійніше, у нас все добре, — підставила постраждалий палець під холодну воду.  

— А? Так! Я… — й він нервовим рухом потер своє обличчя.

— Анальгіну, води, розсолу? – люб’язно запропонувала я.

— Га? – вгніздилася на його обличчя розгубленість.

Й він таки дістав Соньку, вона радо влізла йому на руки. Вдихнув, видихнув.

— Що вчора було? – прохрипів він.

— Вчора ти був просто космос… — промуркотіла я.  

— Що? – полізли його брови на лоб.

— Ти був зіркою вечора, п'яний, як космонавт після повернення на Землю, — з-під лоба кинула на нього такий виразний погляд. — Й проявив усю безмежну міць дурощів…Мені аж дух перехопило…

— Що? – побілілими губами вимовив він.

— Гаразд! Перейдемо на пряму мову, — задумливо потерла я лоба.

Смикнувся й перевів на мене погляд. Сонька в його руках таки збивала весь настрой покричати. Та й вигляд він мав такий…трохи жалісливий. Весь пом’ятий, запухлий зі стійким амбре…

— Я чекала тебе вчора. Я нервувала. Я шукала тебе. Я не знаю, що в тебе трапилося вчора, але зі мною так не можна. Не можна взяти просто й зникнути. Та ще й на телефон не відповідати, — чітко вицідила я всі слова.