Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

Погляд він відвів, голову опустив.

— Пробач! – судомно втягнув він повітря носом. – Мій товариш, він служить… Проїздом. Я забув телефон на роботі. Ми просто говорили, випили…Я не… — й він замовк зустрівшись зі мною поглядом. Гулко ковтнув.

— Ян, у нас війна. Ти зник. Як гадаєш про що я встигла подумати? – м’яко запитала я. — Зуб даю, тобі не сподобається…Я читала кримінальні хроніки, моніторила усі групи в телеграмі читаючи про ракети, ДТП, нещасні випадки, вбивства, самогубства? У мене була купа варіантів, — нервово видихнула я. —  Моя остання нервова клітина пробувала вбитися. А вона мені дорога, я до неї звикла. Того я сердита, знервована й злюща, як скажений хрін!!! І раз ти встав, то бав дитину, а я пішла копати. І кілька годин мене ліпше не чіпати. Ця неможливість при Соньці  наволати на тебе як слід, прямо чинить мені стрес.

— Пробач! – вимучено глянув він на мене.

— Спочатку копати, а то мене вже, як того хом’ячка скоро розірве, — з долею розпачу додала я. — Й тобі тоді весь пантеон святих не допоможе.

— Я не думав…

— Те, що ти не думав, я вже зрозуміла. Й ще до чортиків за це зла.

Трохи гучніше, аніж потрібно було запхала курку в духовку. Спхала в мийку брудний посуд й пошурувала повз Яна на двір. Ясно, що за мною слідом вчепилася собача братія. Поки вийшла, то довелося постояти на вулиці й трішки подихати. Бо цей гурт волохатих пер один з-перед одного. І Рекса я люблю особливо ніжною любов’ю. Постояла з закритими очима. Подихала. Відкрила очі. Тепло. Сонце. Весна неймовірна. І я її так вже хотіла. Так чекала. Озброїлася інструментом, нагарчала на собак й взялася за роботу. Пташечки голосили, пси ганяли, я копала. Ідилія.

  Правду кажуть, що фізична робота – відмінний терапевт. Кілька годин роботи й злість зійшла. Іберіс, який розпочав квітнути довів мене до умлівання. А шиловидний флокс…Обрієта. Тюльпанчики й нарциси. Бадан. Як та бджілка літаю від однієї рослини до іншої. Над козульником я завмерла. Ну милота ж!

   Навіть не відразу відреагувала на псів та шум. Повернулася. Ян з малою виповз на вулицю. Тримав її за капюшон й дивився на мене. А що на мене дивитися? Я прекрасна. В спортивках, добротній сорочці й з хустинкою на голові, я прямо божественна. От, ніби тільки з небес спустилася на цю землю й тут ще ніхто ні сном ні духом не знав про бровки, війки, губки й груди. Останні в мене теж були. Прийшли разом з кількома зайвими зимовими кілограмами. Стоїть. Дивиться. Мовчить. Блідий до синяви. Вечір точно вчора вдався.

— Ми погуляємо… — чи то питання, чи то твердження.

— Погуляйте.

— Пробач мені, я поводив себе, як останній бовдур… — він тяжко зітхнув, наче ті слова фізично боляче давалися йому.

Випрямилася, повільно зняла рукавички, покосилася на Соньку, яка пильно стежила за собаками.

— Я все ще злюся на тебе, — буркнула йому. — Я жінка. А жіноча логіка - вона така: мільйон думок, мільйон варіантів розвитку подій, і всі вони викликають хвилювання.

  Він потер потилицю, ніби шукав там запасний варіант виправдання.

 — Я не хотів, щоб ти хвилювалася… Просто… якось воно само вийшло, спонтанно…

Я підняла брову.

— Само? Серйозно? Само буває сонце сходить, а твоє «само» — це елементарна відсутність звички озвучувати важливі речі. Якщо ми вже живемо разом, то пробуємо говорити один з одним. Затримуєшся — подзвони. А не дозволяй моїй параної розвинути свої версії можливих подій. Захотів посидіти з другом? Посиди. Але скажи мені про це, щоб я не думала, що тебе викрали прибульці або ти втік у Тибет у пошуках сенсу життя.

— Я зрозумів…— кивнув він ще більше збліднувши.

— Чудово! Дякуй Соньці. Лише наявність малечі утримала мене від огидного скандалу, інакше з тебе тільки б пір’ячко полетіло.

— Дякую, що утрималася, — на автоматі повторив він. — Тобі й без скандалу вдалося донести свою думку.

— Клас! — підняла я великого пальця вгору.

Він тільки важко зітхнув і потупив погляд у бруківку, наче шукав там кнопку «Скасувати останні рішення».

— Таке більше не повториться.

— А, що так, совість замучила? — кліпнула я очима.

 — Ага! Совість хоче відпочинку, — бовкнув він.

— Гм! Нехай краще готується до марафону з відпрацювання моральних збитків.

Ян з сумом глянув на мене, в його очах  проскочило розуміння, що покаяння - це як ремонт: завжди затягується довше, ніж планувалося.

— То скільки ще пунктів у твоєму переліку «Як провинитися та вижити»? — з надією в голосі запитав він.

— О, не хвилюйся, я творча людина! — задерла я брову. — Можу імпровізувати на ходу.

Він ще раз зітхнув, витяг телефон і щось надрукував.

— Що робиш?

— Гуглю «як задобрити жінку після фейлу».

— Не допоможе, — скривила я губи. — Жінки — це тобі не математична формула, а багаторівневий квест.

Ян потупцював на місці, на вимогу Соньки підняв її на руки, посопів.