Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне

за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Осінь 1939

   Після жахливих років Голодомору життя поволі почало відновлюватися. Ті, хто вижив у ту страшну добу, поволі оговтувалися, знову вчилися жити, працювати, налагоджували господарства. Держава активно сприяла цьому, створюючи механізовано-тракторні бригади, забезпечуючи сільське господарство технікою. Та роки голоду залишили свій невидимий, але глибокий слід у кожній родині. І родину Чугуєвих біда не оминула.

   Наприкінці 1933 року важко захворіла мати Андрія. Він навіть домовився про лікування в міській лікарні — виняткова річ для селянської жінки. Та організм Антоніни Миколаївни був надто виснажений: чотири місяці боротьби не принесли порятунку. Вона відійшла тихо, і біль її втрати глибоко вкарбувався в душу Богдани. Хорошою була жінка, лагідною і стриманою свекрухою. Ніколи не дорікала, не сварилася, прийняла її як рідну. Богдана оплакувала її щиро, як матір.

   На похорон приїхали всією родиною. Андрій мовчав, похнюплений, відчужений. Це й не дивно — матір поховав. Затримались недовго. Після скромного поминального обіду, який організувала молодша невістка Оксана, одразу вирушили назад — у чоловіка справи, у дітей — школа.

   Не минуло й року, як помер і свекор. До останнього працював у полі на тракторі. Помер уночі: увечері ліг — і більше не прокинувся. Ніби забрала його до себе Тонічка, як він ніжно називав дружину. І цього разу приїхали лише на кілька годин: попрощалися, поминки — і в дорогу. Андрій навіть не заглянув до Родіона Георгійовича, старого товариша й колишнього наставника. Той давно вже відійшов від справ, хворів, кволів. Замість нього в районі зʼявився новий — молодий, енергійний, із блискучими ідеями та партійним завзяттям.

   Коли повертались додому, Богдана заговорила:
— Ми могли б і залишитись довше… Якби діти завтра й не пішли до школи, це не було б трагедією. Вони добре вчаться, самі б надолужили.

— Роботи маю багато. Звіти готую. На Москву, — сухо відказав Андрій.

— А тобі не хотілось побути в батьківській хаті? Пройтись вулицями, де зростав, зустріти знайомих?..

— Данко… ні. Не хочеться.

— Чому?

— А кому потрібні ті пусті розмови? Краще час витратити на діло.

   Її ранила та стриманість. Його байдужість була для неї чужою. Наче він прийняв смерть батьків не як біль, а як обовʼязкову галочку в списку справ: «поховали — зроблено». А їй хотілося залишитись у рідному селі. Не на день і не на тиждень — назавжди. Її душа втомилася від міста, з його галасом, рівними дорогами й сірими буднями.

   Їй хотілося вдихнути аромат степу, що влітку дихає гарячою землею і запашними травами. Хотілося пройтися босоніж знайомими стежками, занурити руки в прохолоду ставка, впізнати на дотик кору дерев, які ще з дитинства памʼятають її подих. Там було її життя — справжнє, без ролей, без удавання, без зобовʼязань.

   Місто ж залишалося просто зручним укриттям, місцем для життя, але не домом. Домом було село — те, що в серці, те, що дихає разом із нею. Там, де все ще чекає найрідніша для неї людина…

   До таких розмов вона більше не поверталась. Вперше — тому що не хотіла знову чути сухі, відсторонені відповіді, які щоразу ранили, мов обухом по голові. Вдруге — тому що розуміла: що більше проситиме, то швидше втратить і ті крихти, які ще має. Проте її серце не могло не прагнути додому. І тому час від часу, з тремтінням у голосі, ніби просила не чоловіка, а долю, дозволу поїхати в село — провідати матір і братів. У її проханнях не було примусу, лише тиха надія, що цього разу він дозволить без зайвих заперечень.

   І Андрій, на диво, став поступливішим. Уже не дивився на неї з холодною підозрою, не ставив зайвих запитань, не дорікав. Просто кивав і, коли була змога, давав машину з водієм. Може, з роками прокинулась у ньому совість? Може, згадав, як його власна мати жила заради нього і зникла так тихо, що встиг тільки провести її до могили? А, може, просто втомився чинити опір її тихій вірності?

    Ночувати в селі дозволяв рідко. Пояснював, що з дітьми залишатися надовго небезпечно, що в місті справи, навчання, і взагалі — треба бути вдома. Але раз на місяць, як не більше, все ж дозволяв вирушати. І це для Богдани було справжнім даром. Машина з водієм зупинялась під будинком рано-вранці, і вона, зібравши невеличкий вузлик — гостинці для мами, свіжу випічку, цукор, тканину, яку вдалося дістати — вирушала в дорогу. І щоразу серце калатало, мов у дівчинки, яка мчить на зустріч із рідним серцю теплом.

   Після смерті батька Богдана стала для матері і братів не просто старшою донькою — опорою, захистом, сполучною ниткою між минулим і теперішнім. Вона знала, що кожен її приїзд — як світлий день посеред довгих сірих буднів. Особливо тепер, коли і Гнат, і Степан залишили рідну хату. Гнат — старший — поїхав до міста вчитись на механіка-тракториста. Життя у гуртожитку було нелегким, але він тримався з гідністю, часто писав листи, ділився новинами, і мріяв: ось отримає диплом — і повернеться в село, бо «без землі душа не дихає». А молодший, Степан, ще юнак, тільки нещодавно став на військову стежку. Писав коротко, але щиро. У кожному його слові — туга за домом і гордість за свою нову дорослу місію.

    У хаті залишилась лише мати. Посивіла, згорблена від праці, але така ж рідна й мила, з ніжним поглядом, натрудженими руками і голосом, у якому навіть втома звучала ласкою. Богдана знала: мати чекає її завжди. Ще за кілька днів до приїзду прибирає хату, витрушує вишиті рушники, пече пироги, витягує з льоху найкраще варення. «Доня ж приїде!» — каже сусідам, і в тому короткому реченні — і гордість, і трепет, і безмежна любов.