Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

    Для Богдани ці поїздки ставали не просто візитами — вони були диханням. Вона відчувала, як на її плечах розтає тягар міських клопотів, як душа розправляє крила, щойно машина звертає на знайому ґрунтову дорогу, а вікна починають наповнюватись полем, лісосмугами, широким небом і пахощами волі. Іноді вона брала з собою дітей — і то була її особлива радість. Діти сідали на лавку під вишнею, бігали по подвір’ї, рвали малину, заглядали в комору, де пахло сушеними яблуками і м’ятою.

    Богдана все частіше ловила себе на думці, що не хоче повертатись. Що в селі їй легше дихається. Що тут її серце б’ється інакше — спокійніше, рівніше, наповнено теплом. Тут вона — не «дружина Чугуєва», не мама трьох дітей, не жінка з правильними манерами, а просто Богдана. Донька, сестра, господиня, жінка із серцем, що знає, де її дім.

   І хоча в місті, з Андрієм, у дітей було все: школа, заняття, харчі, книжки й навіть фортепіано, — їй усе це не здавалося повноцінним щастям. Бо щастя, вірила вона, живе там, де тебе чекають просто так. Не через обов’язок, не з розрахунку, не з жалю — а з любові. Там, де можна мовчати, і тебе все одно зрозуміють. Де навіть простий борщ смакує краще, бо зварений на рідній воді, на рідній землі.

    І хоч про це вона нікому не говорила вголос, її серце вже давно зробило вибір. Воно щоразу залишалося там — у тій маленькій хаті зі старим садом і маминими рушниками. А вона щоразу мусила забирати ті залишки серця назад до міста, бо так треба. Бо діти. Бо чоловік. Бо життя.

   На сьогодні в сім’ї Чугуєвих панувала майже бездоганна, зовнішньо непохитна стабільність. Їхнє життя здавалося відшліфованим до блиску, упорядкованим до найменших дрібниць. Три слова могли б охарактеризувати їхнє повсякдення найточніше: спокій, достаток, передбачуваність. У домі завжди було чисто, діти — нагодовані й охайні, у коморі — запаси, а в холодильнику — свіже м’ясо, сир і випічка. Ніхто не підвищував голос, не влаштовував сцен, не бив дверима. Збоку — майже зразкова родина, мов з обкладинки журналу. Але всередині цього фасаду все вже давно жило за інерцією.

   Андрій більшість свого часу проводив на роботі, у нескінченних нарадах, виїздах, інспекціях, і ще частіше — у відрядженнях, де не потрібно було нічого вдавати. В останні роки він усе рідше поспішав додому. Його затишком стала квартира Зіни — секретарки райкому, жінки, яка вміла вислухати, не осудити, а головне — зрозуміти з півслова. З нею не треба було напружуватись, підбирати слова, бути «чоловіком, батьком, прикладом». Він міг просто бути собою. Мовчати годинами або ж ділитись найпотаємнішим — тим, про що Богдані не казав ніколи. Зіна стала йому чимось більшим за коханку. Вона була його схованкою від життя, у якому він давно задихався.

   І хоч Андрій рідко зізнавався собі в чомусь відверто, та іноді, у хвилини самотніх роздумів, визнавав: шлюб із Богданою був помилкою. Незручною, мовчазною, тихою — вона була зовсім не та, яку йому малювала уява, коли він колись мріяв про «жінку-друга». Вона була хорошою матір’ю, старанною господинею, але між ними не було того, що робить чоловіка й жінку єдиним цілим — близькості, пристрасті, живого обміну думками, душевного резонансу. Їхній союз був радше партнерством — зручним, формально вірним, але без тепла. Між ним і Богданою стояла глуха, товста стіна — без тріщин, без вікон, без слів. І з кожним роком ця стіна ставала вищою, холоднішою, непробивнішою.

   Та навіть попри це, Андрій не допускав думки, що хтось інший міг би бути на його місці — поруч із нею. Ледь уявляв Богдану з іншим чоловіком — у його грудях спалахувала незрозуміла злість, ревність, тінь власницького інстинкту. Можливо, це була гордість, можливо — страх втратити єдине, що ще пов’язувало його зі спокійним минулим.

   Богдана ж залишалась такою, якою була завжди — відданою дружиною, турботливою матір’ю, жінкою, яка вміє мовчати, коли потрібно, і витирати пил навіть з найдрібніших куточків, ніби сподіваючись, що чистота поверне у дім спокій і радість. Та попри зовнішню стриманість, у ній жило щось глибоке, справжнє, тихе. І вона шукала вихід своїй енергії, своїм почуттям — у ремеслі.

   Захоплення шиттям з’явилось у її житті майже випадково. Одного вечора, перебираючи старі речі, Богдана натрапила на кілька відрізів тканини, які ще давно лежали в шафі. Руки самі потягнулись до ножиць, ниток і голки. Спершу — невміло, незграбно, з помилками — вона пошила просту сукню. Вийшло кривувато, але щиро. Її охопила незрозуміла радість: вона створила щось сама, з нуля. І це «щось» оживило її будні.

   З того моменту вона поринула в нову пристрасть із головою. Вивчала журнали мод, копирсалась у викрійках, розпорювала старі речі, аби зрозуміти, як вони зшиті. Години за швейною машинкою стали для неї віддушиною, тихим щастям. У ті миті вона була вільною. Її думки упорядковувались, серце заспокоювалось, руки творили.

   Андрій, помітивши її нове заняття, не здивувався. Але, побачивши блиск в її очах, одного дня несподівано подарував їй сучасну швейну машинку — мовчки, без пояснень. Богдана прийняла цей дарунок із щирою вдячністю, й одразу взялася опановувати нову техніку. З нею все стало простіше, швидше, а головне — якісніше.

   З часом до Богдани почали звертатися сусіди, знайомі. То з проханням перешити сукню, то «освіжити» спідницю, то замінити блискавку чи підшити штани. Вона бралася за все з охотою — не за гроші, а з душі. Та коли діти підросли, і потреба в постійному нагляді зменшилась, вона змогла більше часу приділяти шиттю. «Клієнтів» побільшало. Жінка вдосконалювалась — і вже впевнено бралася за пошиття нових речей. Її невеличка справа почала приносити прибуток, і хоча гроші були скромні, вони давали їй відчуття гідності, власної вартості й незалежності.

   Діти росли швидко, майже непомітно. Здавалося, ще вчора гралися дерев’яними машинками й ляльками, а сьогодні вже кожен мав свої мрії, вподобання, характер.

   Іван — став стриманим і розсудливим. Його серйозність нагадувала батькову. Він захоплювався технікою, годинами крутив деталі, збирав моделі, конструював щось у гаражі, відвідував технічні гуртки й мріяв стати інженером. Його погляд був спрямований у майбутнє, у справжню, велику справу.