Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

   Надія — тиха, мовчазна, мов тінь матері. Вона майже не виявляла емоцій, але в її очах жила глибина. Музика стала її світом. Фортепіано — мов продовження її рук. Вона годинами грала, вивчала партитури, готувалася до конкурсів. Мріяла вступити до музичного училища, стати викладачем або концертмейстером. Її світ був внутрішнім, без слів.

   А Люба… Люба була сонцем у цій родині. Весела, жвава, галаслива, вона змінювала захоплення щотижня. То танцювала, то співала, то малювала комікси, то складала вірші для шкільної газети. Вона сміялась гучно й щиро, її енергія заповнювала кожен куток будинку. Батько з усмішкою називав її «мала сміхотуха».

   Попри емоційну далекість між подружжям, обоє підтримували дітей щиро. Їх об’єднувало саме це — батьківство. Вони раділи кожному успіху, брали участь у шкільних концертах, допомагали з проектами, купували книжки, інструменти, тканину, фарби. У цих моментах вони ставали союзниками.

   Після всіх пережитих подій, які залишили глибокий, майже рубцевий слід на серцях і душах, здавалося, що життя нарешті вийшло на рівну, хоч і не завжди бажану, але стабільну дорогу. Минуле — важке, голодне, сповнене втрат — поступово відступало, залишаючи по собі тишу, в якій все ще чулося його відлуння. І хоча не було ані справжнього зцілення, ані забуття, та саме ця буденність, передбачуваність і певна соціальна забезпеченість сприймалися як ознака спокою.

   У квартирі Чугуєвих почали з’являтися гості — здебільшого колеги Андрія, такі ж ідеологічно витримані, енергійні та самовпевнені партійні працівники. Вони говорили голосно, рішуче, захоплено — про чергові досягнення, плани, установчі збори, статистику, лозунги. Сам Андрій, представляючи їх дружині, завжди з пафосом наголошував: «Це потрібні люди, нам слід підтримувати стосунки». Богдана, хоч і не була прихильницею гучних застіль та довгих тостів, з розумінням приймала цю необхідність — усміхалась, подавала гарячі страви, вітала гостей з нагоди й без. Для партійного працівника, такого як Андрій, сім’я мала бути зразковою — успішною, гостинною, доглянутою.

   З часом подружжя стало все частіше з’являтися на заходах: святкуваннях, офіційних прийомах, неформальних вечорах на дачах, у квартирах колег. Богдана спочатку почувалась на таких зібраннях чужою, ніяковіла серед гучних і часом пихатих розмов, але згодом навчилась адаптуватись: відповідала чемно, знаходила загальні теми, сміялась у потрібних моментах. Її навчило життя — виживати без зайвих емоцій і не видавати справжнього. Саме на одному з таких прийомів вона вперше побачила Зіну.

   Зіна одразу вирізнялась — енергійна, жвава, із дзвінким сміхом і глибоким поглядом. Її мовлення було легке й пластичне, вміння підтримати будь-яку тему — вражаюче. Вона ніколи не переходила межу, але завжди стояла впритул до неї, залишаючи після себе враження щирості, змішаної з тонким розрахунком. Саме Зіна першою зробила крок до зближення з Богданою. Короткі розмови на заходах переросли в прогулянки, спільні походи до магазину, посиденьки за тістечками в кафе.

   Богдані це спочатку навіть подобалося. Вперше за довгий час поруч була жінка, яка не засуджувала, не допитувалась, не змагалася — навпаки, слухала з розумінням, щиро сміялась з її жартів, хвалила її рукоділля. Стримана, завжди закрита Богдана, сама того не помічаючи, почала відкриватись. Та чим ближче вона дозволяла Зіні підходити, тим більше щось усередині жінки смикалося: неспокій, інтуїція, тонке внутрішнє тремтіння, знайоме їй з юності.

   Зіна надто часто дивилась на Андрія. Її погляд був не випадковим — він затримувався, читав, щось шукав. А ще ці «випадкові» дотики, усмішки, жарти в його бік... Все це — занадто знайомо. Надто відверто. Але Богдана не відчула ревнощів — лише легке, холодне усвідомлення. Вона вже знала цей сценарій. Варвара. Мирослава. Інші. Вона навіть розуміла його, адже ніколи не давала йому навіть натяку на близькість. Вони були подружжям на людях, та за зачиненими дверима квартири - сусідами, не більше.

   Зараз усе було інакше. Тепер Андрій мав статус. У місті. У системі. У житті. І з цією стабільністю, що трималась на його посаді, на нього не можна було тиснути, не можна було «викривати» — бо це вже не родинна сварка, а політичний ризик.

   Богдану турбувало лише одне — діти. Вона не хотіла, щоб у їхніх очах щось обвалилось. Щоб вони, як вона колись, дізнавались про зради батька через обривки розмов, тіні в очах і недомовки. Вона хотіла зберегти їхній світ хоча б ілюзорно цілісним. Заради них вирішила — відступити. Не боротись. І тихо вийти з псевдодружби.

   Вона почала віддалятись від Зіни — м’яко, але впевнено. Спочатку відмовлялась від зустрічей, вигадуючи побутові причини. Потім перестала відповідати на запрошення. Поступово шви цієї знайомості почали розпускатись. Їй навіть стало легше — тиша була безпечніша, ніж усмішки зі змістом.

   Та коли Богдана вже повірила, що минуле лишилось позаду, в один звичайний день пролунав дзвінок у двері. Вона нікого не чекала. Відкривши — побачила Зіну.

— Богдано, привіт. Як ти? — з легкою усмішкою жінка зробила крок вперед, та господиня лишилась непорушною.

— Привіт. Добре. Але я маю виходити. Вибач, ти не вчасно.

— Ой, шкода. А я якраз по справі — сукня розійшлась. Подивишся?

— Вибач. Нині багато роботи. Думаю, в ательє тобі швидко допоможуть.

— Я тебе образила?

— Зовсім ні.

— Але ти мене уникаєш. І тримаєш на порозі...

   Сходами саме спускалась сусідка. Кинула оком — уважно, з тією людською прискіпливістю, яка бачить більше, ніж треба. Богдана зрозуміла: годі давати привід для пліток. Вона відступила вбік.

— Заходь, якщо вже прийшла.

   Зіна пройшла до вітальні, озираючись, ніби вперше. Усе здавалося їй цікавим, хоча вона вже бувала тут. Богдана, стримуючи себе, пішла на кухню, приготувала чай.

— Пригощайся. Запашний, щойно заварила.

— Дякую. То що з сукнею?