Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

— Вибач, не зможу зараз. Узялась за велике замовлення. Сусідка просила, вже обіцяла. І ще дрібних справ чимало.

— Шкода. А я подумала, що ти ображена. А може... ревнуєш?

— Ревную? — Богдана ледь усміхнулась. — Ні, Зіно, в мене інше життя. Діти, шиття, господарство. Не до ревнощів.

— Ну то й добре. Бо ми з Андрієм — лише друзі. — посмішка Зіни була напружено хитрою.

— Я знаю. І рада, що в мого чоловіка є друзі.

   Але всередині Богдани щось стискалось. Вона відчувала: це не просто візит. Це виклик. Попередження. А може — бажання спровокувати. Розірвати тишу.

— Зіно, вибач, але мені справді час. — спокійно, але твердо сказала вона. — Я тебе проведу.

Знявши плащ Зіни, подала його їй.

— Дякую, що прийшла. Гарного дня.

— Може, на вихідні кави разом?

— Якось іншим разом. — Богдана без жодного поруху закрила двері. Плавно, без гупання. Але рішуче.

   За дверима залишився запах чужих парфумів, гіркувате післяслово і тонка, ледь вловима перемога. Без криків. Без з’ясувань. Але з гідністю.

   Зіна вийшла з дому Чугуєвих, не попрощавшись. Двері за її спиною зачинились із сухим, глухим клацанням, яке здалося їй вироком. Вона ледве стримувала сльози. Ноги мов самі несли її вперед, та серце гупало так голосно, що здавалося, його биття чути всім перехожим. Її кроки — різкі, нервові, на підборах — лунали по тротуару, мов удари по холодному каменю. Цей звук переслідував її, відлунюючи об стіни старих будинків і порожнечу всередині.

   Вона не досягла свого. Богдана знову залишилася непохитною — рівною, стриманою, спокійною, мов гладь зимової ріки. Жодної емоції. Жодного спалаху. Вона не піддалась ні на іронічні зауваги, ні на тонкі натяки. Не видала себе ні словом, ні тремтінням в голосі, ні блиском в очах. Зіна, як ніколи, мріяла побачити тріщину на цьому крижаному фасаді — іскру ревнощів, крик, скандал, гнів. Щоб Богдана зірвала з себе маску і показала справжні почуття. Хоч якісь. Щоб нарешті проявила у собі жінку, а не цю бездоганну, кам’яну фігуру, яку не вдається зрушити з місця вже стільки років.

   Але замість того — тиша. Усмішка. Та сама, легка, мовчазна, майже іронічна, що так дратувала. Та, в якій Зіна вбачала глузування, зверхність, перемогу. І щось ще — щось приховане, про що Богдана не сказала вголос. Мов вона знала щось, чого не знала сама Зіна. І це було страшніше за крик.

   Їй хотілося вдарити. Не фізично — емоційно. Розірвати цю оболонку спокою, змусити її плакати, кричати, проклинати. Бо тільки тоді вона, Зіна, почувалася б переможницею. Тільки тоді мала б шанс. Але цього не сталося.

   Зіна кохала Андрія. Не вчора, не рік тому. А вже десять років. Десять років тиші, надій, зустрічей, коротких, хворобливо ніжних дотиків і ранкової самотності. Вона кохала його ще з того вечора, коли він увійшов вперше до її квартири, відбулась їх перша близькість. Її серце тоді ніби забилось інакше. Тоді вона зрозуміла — це він. Її чоловік. Її доля. Її біль.

   І вона чекала. Терпляче, мовчки. Уявляла, як він одного дня з'явиться на її порозі з валізою в руці, усміхнеться і скаже: «Я пішов від Богдани. Нарешті. Тепер ми разом». Вона вірила, що цей день настане. Але він усе не приходив. Приходив тільки, коли йому було зручно — коли було тоскно, коли хотів любові без зобов'язань. І йшов, лишаючи її з ніччю, з надією, з пустим ліжком. А вона залишалась, бо кохала. І не вміла не кохати.

   Та водночас вона знала: він ніколи не наважиться. Ніколи не піде на відкритий конфлікт, на розлучення, на скандал. Бо жив у системі, де навіть подих мав бути дозволений. Де моральність була частиною політики, де чоловік-комуніст мав бути зразковим — сім’янином, господарем, батьком. А покинути дружину, особливо таку, як Богдана, — це не просто сором. Це самогубство. Це втратити довіру, квартиру, партійний квиток, кар’єру, усе. Андрій не був дурнем. І не був героєм.

   Зіна знала цю систему до кісток. Вона бачила, як «моральні» секретарі комітетів п’яніли на вечірках і шепотіли їй на вухо непристойності. Бачила, як ті, хто виголошував палкі промови про високу духовність, самі ж були вовками в овечій шкурі. Вона навчилась жити серед них. Вміла бути «правильною» — посміхатись, коли треба, вдягатися, як вимагає статус, мовчати, коли вигідно. І завдяки цьому мала багато: одяг із Чехословаччини, меблі без черги, гостинці із «польських» торб, мʼясо, алкоголь і дефіцитний шоколад.

   Але все це було — мішура. Ніщо не заповнювало порожнечу в серці. Найдорожче було недосяжним. І чим більше вона цього хотіла, тим гостріше усвідомлювала: усе інше — лише ілюзія. Її шовки, її зачіски, її таємні зустрічі з Андрієм — все це не любов. Це гра в любов. А справжнє — мовчить. І живе в холодному серці Богдани. І в її переможному погляді.

   Увечері Андрій повернувся додому втомлений. День був важким, люди — нав'язливими, звіти — нудними. Він мріяв про тишу, вечерю, кілька сторінок з книги. Але вже з порогу відчув — щось не так. Богдана зустріла його стримано, як завжди, але щось у її погляді було нове. Втома? Холод? Думки? Вона майже не говорила. За вечерею лише діти ставили запитання, а вона мовчала, перекладаючи їжу по тарілці. Потім сказала, що болить голова, і зачинилась у спальні.

   Андрій не став лізти зі співчуттями. Він знав: вона не любить, коли її жаліють. А коли щось хоче сказати — скаже сама. Він пішов до свого кабінету, запалив лампу, сів за письмовий стіл, став щось переглядати у документах, але думки розбігались. В голові крутилось: що з нею? Чи здогадується? Ні, не може. Та вона ж мовчить. Як завжди.

   Легкий стукіт у двері — і серце його зупинилося.

— Андрію, можна? — голос її був тихим, рівним. Але він одразу зрозумів — щось буде.

— Так, заходь. Як ти? Що з головою?

— Ще болить… Але я хотіла поговорити. — Вона сіла навпроти, рівна, стримана, як завжди. — Я хотіла про тебе й… про Зіну поговорити.