Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Його звали Валентин Кайдан. 

Старший брат. Образ ідеального спадкоємця. Високий. Усміхнений. Харизматичний. У костюмах від Brioni.

Його знала вся країна. Його любили в пресі. Його боялися в тіні.

Алекс роками тримався подалі.

Бо знав: поруч із Валентином — або ти стаєш його дзеркалом, або його жертвою.

— Якого біса ти прийшов? — спитав Алекс, коли Валентин з’явився у його будинку без попередження.

— Бо прийшов час грати відкрито, братику, — відповів той з посмішкою. — Я читав у пресі, що ти вирішив піти зі сцени.

І знаєш що? Це смішно.

— Це правда.

— Але це — слабкість. І я не дозволю, щоб наше прізвище перетворилось у посміховисько. Ми — Кайдани. Ми не “йдемо”. Ми керуємо.

Мія зайшла в кімнату. Її погляд і погляд Валентина перетнулись.

— А ти і є та сама причина?

— Та сама, через яку він став людиною, — відповіла вона спокійно.

Він розсміявся.

— Алекс, ти розчарував мене. Ти став сентиментальним. Віддаєш бізнес, віддаєш вплив, а скоро — віддаси і життя.

Бо в цьому світі не виживають ті, хто хоче миру.

— А може, якраз через це й варто почати.

— Я цього не дозволю.

— Ти не маєш вибору.

Валентин зробив паузу. Потім витяг фото — старе, з дитинства. Двоє хлопців. Один із них усміхається. Другий — дивиться в об’єктив із тією самою мовчазною люттю, що й зараз.

— Пам’ятаєш, як ти сказав мені в 13 років: “Я не боюсь крові”?

— Пам’ятаю.

— А тепер ти боїшся. Бо в тебе є що втрачати. А я — не маю.

Тому я виграю.

Коли він пішов, Мія підійшла до Алекса.

— У нього в очах — порожнеча.

— Бо він живе для влади. Я — для тебе.

— І що далі?

Алекс подивився на неї. І вперше за всі ці глави сказав тихо:

— Наступна битва буде найгіршою. Бо цього разу я б’юсь не з ворогом. А з кров’ю.

У темряві не страшно, коли знаєш, звідки прийде удар.

Страшно, коли він іде з того ж серця, що б'ється поряд.