Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

шматок тих їхніх земель на кресах невідомо чи в них залишиться. Вони вже й так як добре потріпаний півень після бійки. А до спадку в них не одна дитина, як у тебе, а аж п’ятеро!.. Дасть Бог, конфедерати переможуть, то й у новій Польщі на висоті будуть нові люди — ті, хто за неї стояв. Так, як, — показала рукою на Жозефіну, — Йозеф, що клинці до неї підбиває. А Потоцькі… ще не знати, де вони тоді будуть. Бачиш: не рухаються ні вліво, ні вправо, сидять на дупі — ні вашим, ні нашим, — тож вичекаймо, а там видно буде, коли весілля, з ким весілля…

Весняне тепло набирало обертів, даючи сигнал до продовження роду всім Божим створінням, тож природа навколо була наповнена цвітінням, звуками й сподіваннями. Ще доспівував арію кохання поки що необтяжений батьківством соловейко; «Ко-му! Ку-ку! Ко-му!..» — довго роздумувала зозуля, у чиє гніздо краще відкласти свій троянський подаруночок; видавали перший непевний дзявкіт вовченята й лисенята; на теплих лісових галявинах терлося болотне гаддя.

У Великого Болотного Духа, хоча він нещодавно добряче підживився людськими ницими слабкостями, зі збільшенням світла й тепла сильно зріс апетит — він прагнув нових душ, їхніх мук, їхніх гріхів — свіжої поживи з нових жертв. Гріховна новизна мусила бути, щоб удовольнити свого безликого господаря, щоб встиг до зими добре, дуже добре наїстися. Чорні пацюки, що присмокталися до людських запасів, множилися швидше й справніше за інших, і навесні, з появою першого виводка, дедалі завзятіше й енергійніше нишпорили по й так збіднілих коморах і клунях; видирали бридкими пащеками з борошна, круп, зерна, сала свою данину, лишаючи натомість страшну мітку чорної смерті. У ненаситних пошуках лазили й по хлівах, теж передаючи через худобу вбивчі послання людям від Великого Зла. Смертельна трапеза бубонної чуми розпочалася. Мор, моровиця (латиною «plaga» — «вибухати», або образно «удар у руках Бога») — ці короткі, мов постріл, слова наводили містичний жах на живих, бо ні пояснення, ні ліку цій страшній хворобі, що з методичною періодичністю невблаганно викошувала більшість населення Старого світу, не мав ніхто: ні філософи, ні монархи, ні лікарі. І навіть духовенство, яке для виховання більшого послуху в пастви трактувало хвороби як кару за людські гріхи, не знало, за який такий страшний гріх чиниться настільки важке Боже правосуддя, що не має пощади ні до грішників, ні до немовлят. Висока температура, головний біль на межі з божевіллям, а за кілька годин по тому — поява припухлостей у паху й під пахвами, що виростали в пухлини-бубони (звідси й назва: по-турецьки «чума» — «прищ», а давньоєврейською — «нарив»), які починали чорніти, виділяючи страшенно смердючу рідину. Невимовна спрага наче розривала нутрощі, язик ставав крейдяним або наче порцеляновим — ще одна характерна ознака чуми, і хворі, намагаючись нарешті напитися, бігли до річок і озер — у них і тонули. Ріки несли їхні роздуті чорні тіла, і цілі села далі за течією вимирали за один-два дні.

Віра в Бога й церкву починала давати сильні тріщини. Адже нащо такий Бог, що не чує молитов і такий жорстокий до всіх?.. Нащо священик — слуга такого Бога? А що далі, то й цікавіше й приземніше: «Нащо мені мій пан, мій дідич, якщо він нічим мені не допомагає у важкий час?» Вселенське зло змітало з п’єдесталів звичні авторитети, штовхаючи суспільство до жорстоких змін, які асоціювалися в живих із кінцем світу — недарма чуму називали четвертим вершником Апокаліпсису.

Звістка про перші жертви по селах викликала в Кристинополі неабиякий сполох; одразу ж було вжито карантинних заходів, які межували з жорстокістю й дикістю, та час такий був — жорстокий і непевний. По всіх дорогах поставили вартових, що не дозволяли пересуватися із села до села, і то люди ще мали бути вдячні, що втікачів ніхто не вбиває, як чинили за якихось тридцять років до того в Росії й на Східній Україні за наказом Петра І. Усе майно заражених — будинки, хліви, худобу, одяг — негайно спалювали, попри сльози і німий жаль живих, бо за димом ішло добро, нажите мозолями кількох поколінь. Та саме так за кілька століть навчилися хоча б трохи зменшувати людські втрати, щоб знову не повернувся той жах, який був у 1228 році в Єгипті і який описав Жозеф Мішо в «Історії Хрестових походів»: «Настав страшний час, коли ніхто не знав, чи прокинеться завтра; коли землю обробляли одні, засівали другі, врожай доглядали треті, збирали четверті, щоб їли п’яті… Тіла померлих так густо потрапляли в широкий Ніл, що пливли по ньому, як цибулини тих заростів, що ростуть у ньому…» Тож тепер, коли пандемія повернулася знову, живі молили Бога, щоб узяв їх до себе, аби не залишитися самому й не стати нікому непотрібним. Особливо ревно молилися старші жінки, бо народний переказ малював чуму по-різному, але в одному з поширених варіантів — як стару жебрачку з палицею, що йде від села до села, тому таких одиноких бідолах або забивали до смерті, або спалювали живцем, а деякі намагалися оминати села, свідомо й жертовно стаючи поживою для диких звірів, щоб зберегти в душі святу віру в людей. Жорстокість хвороби, незнання причини й відчай безвиході змушували шукати хоч якесь пояснення, хоч якийсь вихід, і їх знаходили — такі ж божевільні й непередбачувані, як і чума: «То все через жидів!», «Винуваті схизматики!». Винуваті ті, винуваті інші — масове божевілля взаємних докорів і наклепів ставало хмарою, за якою вже не було видно Бога, лише вогонь, кров і чорні свіжі могили все більш чітко вимальовували чийсь зовсім інший образ. Етнічні й релігійні спільноти почали звинувачувати одна одну в неправедності життя-буття й віри: горіли єврейські будинки з живими й здоровими, почалися колотнеча й різанина між християнами різних конфесій. Люди втрачали людську подобу — Звір ставив кров’ю й на крові свою страшну печатку Каїна, і донині вона закріплена біологічними законами спадковості вже в нашій крові — так і несемо той спільний тягар взаємних знущань і образ із сивої давнини, а зцілення любов’ю довге, ой довге… Та й одужує швидше той, хто хоче одужати, а для повного одужання мають захотіти не один, не два — усі…

День і ніч по периметру палацу тепер горіли факели, які очищували повітря вогнем; двері кожної кімнати були в обрамленні букетів квітів, пахучого зілля, головок цибулі й часнику: думали, що чума передається через дотик, повітря,