Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

тож очищували його так, як вважали за правильне. Вікон у кімнатах не відкривали, і стійкий цибулево-часниковий запах укупі з вічним алкогольним перегаром наближав вишуканий палац до смердючої сільської корчми. За рекомендаціями лікаря всі вживали щодня вино й горілку: хтось — порцію як лікувальну дозу, хтось — більше, а хтось — нормально і для дози, і для настрою, тож надокучливі думки про швидкоплинність людського життя трохи гальмувалися в захмелілих головах. Люд здійснював ревізію й опускав планку власних моральних цінностей перед лицем близької можливої смерті: скупі ставали щедрішими, злюки — привітнішими, святенники й моралісти — циніками, цнотливі — безсоромними, а от розпусники ще більше скурвлювалися. Лише руденька Дарка байдуже ставилася до всіх тих хвилювань та змін і навіть була втішена, що всі про неї забули, особливо Домбровський із вічною сверблячкою в штанях: його послали контролювати карантинні заходи безпеки в селах і на дорогах. Ян Вільчек час від часу приходив до псарні і, стоячи неподалік, спостерігав за дівчиною, та вона його не помічала чи не хотіла помічати. Тож він стояв у німій спокуті свого гріха її хльости, наче випрошуючи для себе прощення. Павучиха Агнешка, яка найбільше спричинилася до тієї біди, перед близьким подихом смерті вирішила-таки отримати жаданого чоловіка й обкусувала тонкі губи аж до крові, бачачи конюшого під час тих споглядань — треба, треба було переламати ситуацію на свій бік, і для того в дівки залишився один-єдиний аргумент. Темного вечора, сховавши в складках сукні карафку міцного самогону, вона подалася до кімнати Вільчека.

— Агнешка? Ти чого? Хтось прислав, щось сталося? — на мужньому обличчі Вільчека був написаний подив.

— Та ні, я отут… — зі зніяковілою усмішкою знизала плечима Агнешка й добула карафку. — Може, випиймо разом?..

Ян трохи повагався.

— А чому б і ні? Заходь.

Час від часу вдвох із Домбровським вони влаштовували собі таємні нічні пиятики не для слабаків. Добре, що ні коні, ні підлеглі гайдуки не потребували на другий день їхнього ослабленого посталкогольного інтелекту. Та тепер, хоч і партнера по склянці не було, звиклий організм починав нагадувати: «Уже час, уже час прийняти на груди…»

— За здоров’я, — піднесла склянку Вільчеку Агнешка, той хитнув і великими ковтками залив ліки від чуми.

— А ти що, не хочеш собі здоров’я? — долив Агнешці склянку по вінця.

Агнешка перелякано оцінила найбільшу у своєму житті дозу, ковзнула поглядом по рельєфних м’язах, що випирали з-під сорочки — варте, мушу — і, скривившись, пропхала пекучу рідину всередину. Скоро дурнуватий сміх укупі з теревенями дав сигнал, що її добряче розібрало.

— А наша кухарка, пані Зося, — то вже все, — махнула рукою, — нікуди стара не годна: узяла замість цукру сіль і вже б була насипала до пляцка, якби не я. А ще… — і пішла нова порція кухонних ситуацій, і Вільчек, насупивши брови, усе намагався втямити тему розмови, та для нього більш звичними були коні, хлопи й просте життя, аніж мишачі кухонні інтриги. Тож він полишив даремні намагання вловити зміст та щось сказати й розслаблено спостерігав за дівчиною.

«А вона нічого, як сміється. Здається, що навіть гарна. А чи пасує їй із розпущеним волоссям?..» — і, піддавшись хвилинній цікавості, зняв хустку з голови дівчини й неквапливо розпустив волосся. Агнешка сприйняла це як сигнал: замовкла, і, закохано дивлячись чоловікові прямо в очі, поклала свою руку на його солодке місце. Попри розслаблення, Вільчек не був готовий до такого повороту й, переводячи погляд то на руку, то на Агнешку, вирішував, що робити з цим далі. Та задовга праця голови мала свої результати: кров від мозку плавно перетекла вниз, а коли хоче говорити великий Він, то мозок уже безнадійно замовкає. Невгамовний самець прокинувся в Янові, і на тій високій хвилі після проведеної протичумної вакцинації він потребував цілого гарему, як у великого Османа, та на всю сексуальну міць була одна худа Агнешка, а ніч така коротка. Ян пішов у наступ: одежа летіла направо й наліво.

— Я ще дівчина… — подала слабкий сигнал Агнешка.

Будь-хто після такого повідомлення мусив або злізти, або йти далі й потім — питання честі обох — обов’язково одружитися. Сильні руки Яна сповільнилися.

— Ще б пізніше про те згадала… А що, може, хочеш нею й залишитися?

Агнешка злякалася й відступила.

— Ні, ні, не хочу, давай…

— Я тобі нічого, нічого не обіцятиму, — бурмотів Вільчек, не забуваючи робити своє…

«Ну-ну, там побачимо, куди ти дінешся…» — пливло в затуманеній голові служниці.

Кожен вік має свої плюси й мінуси, та лише повільна й уже мудра старість здатна, оглянувшись назад, замилуватися й достойно оцінити переваги молодості. Та рідко чим задоволена молодість у своєму допитливому пізнанні дратується від вимушеної обставинами нестерпної повільності в зміні подій, людей, інформації. Нестримна енергія, здається, може набагато більше, якби не… Тож, якби думки й бажання всіх матеріалізовувалися, то для втілення побажань старих і молодих потрібні були б точно дві окремі планети. Планета молодих називалася б Коза Гродіш за абревіатурою слів-супутників молодості: «кохання», «забави», «гроші», «діяльність» і «швидкість», а для старих, — як один із варіантів, — Споботе Німо: «спокій», «болячки», «терпіння», «нічого вже не хочу», «молитва»… Хоча … Коза Гродіш без гальмівної близькості Споботе Німо точно б зникла на величезній швидкості в одній із чорних дір космосу або й розірвалася б від енергетичного перегрівання…

Станіслав Щенсний, замкнений страхітливим привидом чорної смерті в кристинопільському родовому гнізді, почувався орлом, якому підрізали крила. Після театрального тріумфу в хлопця виникло відчуття, що він може зробити будь-що у своєму житті — і не тільки в мистецькій царині, а й у господарстві: тато багато-таки вже передав. І отут така мука — оця вимушена зупинка. Фантазія Станіслава рвалася вперед: будувала свій власний палац, впроваджувала зміни для селян, придумувала нові вигідні справи, здійснювала нові постановки у своєму театрі. І тут — стоп! — одне невидиме розбивалося об інше невидиме — лиховісну примару чуми. Щоправда, якби він розповів про свої фантазії якомусь допитливому психоаналітикові, той зауважив би вельми цікаву річ, яку не помітив навіть сам мрійник: у його планах не було Жозефіни. Тобто вона була, але «десь там»: усередині палацу, у театрі, а її образ був повністю закритий іншими, більш яскравими. Не викресалася іскра в молодому серці. І що ти тут удієш?.. Та одне було некепсько: не виникло й антипатії. Та психоаналітиків тоді не було, тому жив юнак, як і всі решта в тому часі, за популярною й сьогодні схемою