Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Ви знаєте, пане Маурицію, оте вимушене перебування тут так мене гнітить. Уже б їхав у Белз, щось там із Сіраковським мудрували-керували б. А так… — скрушно зітхнув і махнув рукою Щенсний.

— Любий мій Станіславе, та то всіх обтяжує. Але подивися на той момент з іншого боку — як на Божу милість для себе, момент роздумів, здобування знань, — розважливий пан Вольф, як міг, налаштовував хлопця на оптимістичний лад.

— Щось я не бачу в тому, прости Боже, ніякої милості. — Смуток Щенсного вже межував із депресією.

— О-о-о, дозволь тобі заперечити. — У голові Вольфа дуже добре поєднувалися глибокі, просто-таки енциклопедичні знання з їх потужним філософським осмисленням. — От маємо сьогодні навколо чуму — то, безумовно, страшна річ: гинуть люди, занепадає край. І оця твоя нудна затримка на такому тлі — так собі, за вухом засвербіло — маленька тимчасова неприємність, бо ж не вартує вона за ціною життя. Правда?

Юнак, зацікавлено слухаючи, кивнув. Вольф продовжував:

— Моровиця не вперше викошує Європу, та світ Божою ласкою виходить із неї сильнішим і навіть досконалішим. Дивись: Англія так обезлюдніла після останнього мору, що не було навіть кому обробляти поля. А тепер даю тобі, Щенсний, як власникові й спадкоємцеві земель, що опинився в схожій ситуації, можливість пофантазувати: як саме вона вийшла з того сильнішою й багатшою? — Вольф зробив свій шаховий хід, а Щенсний почав роздумувати:

— Що, може, людей з інших країв покликали? — глянув на хитре лице наставника. — Ні… Бачу, що ні, не вгадав… Ну та так: нових людей треба годувати й забезпечувати, поки зміцніють… Щось запровадили в законах? Ні, — сам собі заперечив. — Може, щось почали цікаве вирощувати?

Наставник ствердно усміхався.

— Так, так, Щенсний… Дві дуже мудрі сільські жінки, які залишилися без сильних чоловічих рук, довго думали, як обробити свої величезні наділи, успадковані від усіх родичів, померлих від чуми, і почали розводити…

— Овець, — радісно вставив Щенсний.

— Так, овець — ти вгадав, мій друже. А по тому почали плести вовняні нитки, а далі — виготовляти тканину. Тож, прошу пана, маєте гарний костюмчик із дорогої англійської вовни! — засміявся Вольф. — А Англія — купу грошей, до того ж усі працюють. Ще й свою велику колонію Австралію вівцями заполонили, як кажуть. Отож кінець світу не настане доти, доки ми не зробимо його в наших головах.

Молодий Потоцький задумався.

— Дійсно, інколи вихід зі складної ситуації є там, де зовсім не очікуєш…

— Учися, мій спудею, роздумуй над нашим нелегким життям, часу маєш тепер повно… А взагалі-то, Щенсний, я за тобою під час обіду дещо спостеріг. Що ти там у першу чергу із супу виловлюєш?

— Звісно, м’ясо й картоплю.

— Ось ти так і з будь-яких моментів життя навчися виловлювати щось добре. Так роздивися, роздивися — і завше навіть там, де не сподівався, щось добре для себе й витягнеш…

Франц Салезій вирішував складні господарські завдання — виживання і кристинопільського двору, і свого пошарпаного війною й епідемією підлеглого люду.

— Доброго ранку, моя найсвітліша пані! — зайшов уранці в кімнату Анни Ельжбети. Стосунки в сім’ї будувалися не тільки на розрахунку, а й на великій взаємній повазі. — Як ти почуваєшся, Анно?

— Та душно, Францішеку, дуже від тих свічок, повітря свіжого бракує… А ти як спав? — підвелася пані з ліжка.

— А я не можу спати, Анно… Мало, що так нас вимучили ті заворушення й війни, то ще й чума додалася — ризикуємо все, все втратити… Я є дідич, доки людей під собою маю, доки є на мене кому робити й кому мені кланятися… — Гіркота переповнювала старого Потоцького.

— На все воля Божа, — перехрестилася на образ дружина.

— Та воно то так… — Франц Салезій задумано походив кімнатою, — але мусимо й ми Богу допомогти нашу людність порятувати.

Зверхня Анна Ельжбета стенула плечима.

— Що, може, я голодна маю ходити? Чи я маю вмерти, щоб вони жили?..

Старий пропустив повз вуха її сарказм.

— Як ми не покажемо, що сьогодні за них думаємо й дбаємо, то завтра вони нас уже й не слухатимуть, бо після чуми, Анно, іще одна хвороба може прийти, тільки вже зі сходу… — Хоча Францішек не називав того, та Анна Ельжбета знала, про що мова — привид гайдамаччини ще був живий і міг воскреснути. — Тож ліпше вже бути пошарпаним і живим, аніж ситим та мертвим на палі.

— То що ми можемо зробити, Францішеку? — аргументи чоловіка покликали її до дії.

У палаці закипіла робота: усі працювали на наповнення великої підводи з одежею: перешивали старий театральний одяг, простирадла ставали жіночими й чоловічими сорочками, штанами, і навіть запрацював ткацький верстат. Це сьогодні ми довго дефілюємо перед одежною шафою й дзеркалом, змінюючи образ під погоду, настрій, колір очей, волосся, мештів[21]. Ой, до сумки не пасує… не під моду, хоча роль цієї пані дуже цікава: усі, хто модний, прагне бути оригінальним, але мода — для мас, то де та оригінальність? Правильно, утопилася в масі… Та в той час мода була богиня, яка не ставала на грішну землю й призначалася для богів, — ну, ви розумієте, — для шляхти. Простий же люд мав дві одежини: святкову й буденну, і часто все доросле людське життя протікало в зміні лише цих двох комплектів: і одяг, і полотно коштували багато, бо все-все — від рослинних чи вовняних ниток до тканини — спочатку вирощували, а потім виробляли вручну. І якщо й з’являвся другий комплект святкової одежі, то зберігався у великих дерев’яних скринях, і часто, навіть жодного разу не надіваний, ставав непоганою й бажаною частиною батьківського спадку. Дітей багато, одяг — розкіш, тож так і було: «Хто раніше встав, той і штани взяв». Та боротьба з чумою передбачала спалювання всього майна. Уявляєте розпач тих бідних людей? У вогонь летіла й одежа вцілілих живих; повно людей сновигало в той час голодними, без житла й абсолютно голими. Відчай того тваринного існування уявити сьогодні дуже важко, і допомоги від інших — хоч одягнених і живих, але теж бідак — не могло й бути.

Тепер усі з прислуги, хто вмів тримати голку й бачив, куди класти стібки, шили широкий, вільний одяг для постраждалих. Чоловіки двору були зайняті не менш важливою справою: будували тимчасові дамби для перекриття рукавів-каналів, що живили басейни палацового комплексу, щоб не допустити потрапляння зараженої води з Бугу. На кухні цілими