Читати книгу - "Азазель"

— Так ви говорите, цей містер Морбід приходить щовечора о десятій?

— Як годинник, мілорде.

Ераст Петрович виклав на стойку четвертий пів-соверен і, перегнувшись через стойку, зашепотів щасливцю-портьє на вухо.

Час, який залишався до десятої, було використано найпродуктивнішим чином.

Насамперед Ераст Петрович змастив і зарядив свого кур'єрського «кольта». Потім подався до туалетної кімнати і, навперемінку тиснучи на педалі гарячої та холодної води, за якихось п'ятнадцять хвилин наповнив ванну. Півгодини він ніжився, а коли вода охолола, план подальших дій було вже остаточно складено.

Знову приклеївши вуса і трохи помилувавшись на себе в дзеркало, Фандорін одягся непримітним англійцем: чорний котелок, чорний піджак, чорні брюки, чорна краватка. У Москві його, напевно, сприйняли б за трунаря, але в Лондоні він, треба гадати, зійде за невидимку. Та й уночі буде якраз — прикрий лацканами сорочку на грудях, підтягни манжети, й розчинишся в обіймах темряви, а це для плану було вкрай важливим.

Лишилось іще години півтори на ознайомчу прогулянку околицями. Ераст Петрович звернув з Ґрей-стріт на широку вулицю, всю заповнену екіпажами, й майже відразу опинився біля знаменитого театру «Олд-Вік», докладно описаного в путівнику. Пройшов іще трохи і — о диво! — побачив знайомі обриси вокзалу Ватерлоо, звідки карета везла його до «Зимової королеви» добрячих сорок хвилин — кучер, пройдисвіт, узяв п'ять шилінгів. А далі показалась і сіра, незатишна у вечірніх сутінках Темза. Дивлячись на її брудні води, Ераст Петрович зіщулився, і його чомусь охопило похмуре передчуття. У цьому чужому місті він узагалі почувався незатишно. Зустрічні дивилися повз нього, жоден в обличчя не глянув, що, погодьтеся, в Москві було б неймовірним. Але при цьому Фандоріна не полишало дивне відчуття, наче в спину йому втуплений чийсь недобрий погляд. Декілька разів молодик оглядався й одного разу нібито помітив, як за театральну тумбу відсахнулася постать у чорному. Тут Ераст Петрович опанував себе, вилаяв за підозріливість і більше не оглядався. Усе нерви кляті. Він навіть завагався — чи не зачекати із втіленням плану до завтрашнього вечора? Тоді можна буде вранці навідатися до посольства й зустрітися з таємничим письмоводителем Пижовим, про якого казав шеф. Але боягузлива обережність — почуття ганебне, та й часу втрачати не хотілось. І так уже мало не три тижні на дрібниці пішли.

Мандрівка Європою виявилася менш приємною, ніж припускав на початку окрилений Фандорін. Територія, розташована по той бік прикордонного Вержболова, пригнітила його разючою несхожістю з рідними скромними просторами. Ераст Петрович дивився у вікно вагона і все чекав, що чистенькі села й іграшкові міста закінчаться і почнеться нормальний пейзаж, але чим далі від російського кордону від'їжджав поїзд, тим будиночки ставали білішими, а містечка більш мальовничими. Фандорін усе суворішав, але розпустити нюні собі не дозволяв. Урешті-решт, не все те золото, що блищить, говорив собі він, але на душі все одно зробилося якось нудотно.

Потім нічого, потроху звик, і вже здавалося, що і в Москві не набагато брудніше, ніж у Берліні, а Кремль і золоті куполи церков у нас такі, що німцям і не снилося. Мучило інше — військовий агент російського посольства, котрому Фандорін передав пакета з печатями, звелів поки що далі не їхати і чекати секретної кореспонденції для передачі у Відень. Очікування розтяглося на тиждень, і Ерасту Петровичу набридло тинятися затишною Унтер-ден-Лінден, набридло розчулюватися вигляду ситих лебедів у берлінських парках.

Те ж повторилось і у Відні, тільки тепер довелося п'ять днів дожидати пакета, призначеного для військового агента в Парижі. Ераст Петрович нервував, уявляючи, що «міс Ольсен», не дочекавшись вісточки від свого Іполита, вибралася з готелю, й тепер її довіку не розшукати. Від нервів Фандорін подовгу й частенько сидів у кафе, їв багато мигдальних тістечок і літрами пив крем-соду.

Зате в Парижі він перебрав ініціативу до своїх рук: до російського представництва зазирнув на п'ять хвилин, вручив посольському полковнику папери й безапеляційно заявив, що має особливе завдання й затримуватися не може навіть на годину. Щоб покарати себе за безплідно згаяний час, навіть Париж не захотів оглянути, лише проїхав у фіакрі новими, щойно прокладеними бароном Османом бульварами — і на Північний вокзал. Потім, на зворотному шляху, ще буде час.

За чверть до десятої, затулившись номером «Таймс» із проверченою для огляду діркою, Ераст Петрович уже сидів у фойє «Зимової королеви». На вулиці очікував передбачливо найнятий кеб. Згідно з отриманою інструкцією, портьє демонстративно не дивився в бік не по-літньому зодягненого постояльця і навіть намагався відвернутись у протилежний бік.

О третій хвилині на одинадцяту дзенькнув дзвіночок, двері розчинились і ввійшов велетенського зросту чоловік у сірій лівреї. Він, «Джон Карлич»! Фандорін упритул припав оком до сторінки з описом балу у принца Уельського.

Портьє злодійкувато скосив очі на недоречно захопленого читанням містера фон Дорна і ще, негідник, кудлатими бровами вгору-вниз зарухав, але об'єкт, на щастя, цього не помітив або вважав нижче своєї гідності обертатися.

Кеб виявився до речі. З'ясувалося, що дворецький не прийшов пішки, а приїхав на «егоїстці» — одномісній колясці, в котру було запряжено міцного вороного коника. Доречним був і дощик, який зарядив, — «Джон Карлич» підняв шкіряний верх і тепер при всьому бажанні не зміг би виявити стеження.

Наказу рухатися за чоловіком у сірій лівреї кебмен аж ніяк не здивувався, ляснув довгим батогом, і план вступив у свою першу фазу.

Смеркло. На вулицях горіли ліхтарі, та не знайомий із Лондоном Ераст Петрович дуже швидко втратив орієнтацію, заплутавшись в однакових кам'яних кварталах чужого, погрозливо мовчазного міста. Через деякий час будинки понижчали й порідшали, в темряві нібито попливли обриси дерев, а ще десь за чверть години потяглися оточені садами особняки. Біля одного з них «егоїстка» зупинилася, від неї відділилася велетенська постать і відчинила високі ґратчасті ворота. Висунувшись із кеба, Фандорін побачив, як коляска заїжджає до двору, після чого ворота знову зачинились.

Кмітливий кебмен сам зупинив коня, обернувся й запитав:

— Чи маю я повідомити про цю поїздку поліцію, сер?

— Ось вам крона, а це питання — на ваш розсуд, — відповів Ераст Петрович, вирішивши, що не буде просити візника зачекати — занадто вже меткий. Та й незрозуміло ще, коли їхати назад. Попереду чекала цілковита невідомість.

Огорожу перемахнути виявилося неважко, в гімназійні роки доводилося долати й не такі.

Сад лякав тінями й негостинно штрикав сучками в обличчя. Попереду крізь дерева невиразно біліли обриси двоповерхового будинку під горбатим дахом.